А за «Радою» — «Рада»...

Наступного тижня народних депутатів знову чекають муки вибору. У Верховній Раді розглядатимуть проект, який передбачатиме перехід парламенту на модернізований варіант електронної системи «Рада–3». Запровадження сенсорної панелі дозволить уникнути голосування за «того хлопця», за «ту лаву» чи за «ту фракцію». Більшість депутатів розуміє, що в парламенті давно треба підключити ту кнопку, щоб Верховна Рада більше не була посміховиськом для народу й не дивувала заїжджих гостей з іноземних парламентів. А з іншого боку, важко — ох, як важко! — погодитися на таку реформу. Адже після введення новацій депутатам доведеться постійно шукати резерв голосів, вони муситимуть сидіти в залі й, зрештою, особисто ходити на роботу... До речі, проект Литвина передбачає ще й облік відвідуваності засідань депутатами, а це впливатиме і на зарплату обранців.

Цікаво, що колись Верховна Рада вже переживала подібний опір прогресивним новаціям. Двадцять років тому, коли в парламенті лише вводили систему «Рада», політикум так само не хотів приймати новинки. Депутати довго вивчали систему, звинувачували її в шахрайствах, не хотіли говорити у персональні мікрофони, а крім того, постійно намагалися її перехитрити. Про це «Україні молодій» розповів розробник системи «Рада» Анатолій Морозов.

Гостюючи в Інституті проблем математичних машин і систем НАНУ, де пан Морозов працює директором, «УМ» дізналася про історію «Ради», про те, чи справді нинішня система доживає останні дні, а також про розробку новітньої «Ради–4». Анатолій Олексійович запевнив, що депутатам не під силу обманути систему. «Хіба що візьмуть молоток», — жартує директор Інституту.　

-- «Рада–1»: Москві й не снилося

«До нової техніки існувала велика недовіра. Перші шість місяців я майже не виходив із сесійної зали, весь час сидів там, бо постійно виникали питання, — пригадує Анатолій Морозов. — Тоді, на початку 90–х, суспільство було дуже заполітизованим. І всюди намагалися побачити політичні мотиви. Бувало, біжить до мене рухівець В’ячеслав Чорновіл і кричить: «Система в тебе «червона»!». А іншого разу біжить комуніст Станіслав Гуренко і звинувачує мене, що система — «синьо–жовта». Але система не може мати якогось кольору, вона не має душі. Хоча, якби мала душу, то, певне, просто кричала б...»

Електронна система «Рада» запрацювала у парламенті в 1990 році, відразу після виборів народних депутатів. Це були перші демократичні вибори в Україні, на яких могли балотуватися не лише члени Компартії. Саме той склад парламенту ухвалив Акт проголошення Незалежності України, а відповідна каденція тепер вважається першим скликанням Верховної Ради.

Цікаво й символічно (як для тієї епохи), що запровадження електронної системи стало певним проявом самобутності України. Бо в Москві вводилися в дію інші пульти, а київські науковці наважилися на новинку. «Наприкінці 80–х років виникла ідея створити електронну систему для Верховної Ради СРСР, — розповідає директор Інституту проблем математичних машин і систем. — Створили відповідну комісію, її очолив академік Вєліхов. Він об’їздив багато країн, приїхав і сказав, що Радянський Союз купуватиме депутатам систему «Філіпс». Мене здивувало таке ставлення до своєї науки та промисловості. Я обурився, що, маючи такий потенціал, ми будемо купувати техніку за кордоном. Самі могли зробити систему!».

Повернувшись в Україну, Анатолій Морозов став виношувати ідею, щоб розробити власну систему для Верховної Ради УРСР. «Я прийшов до Гуренка, який тоді був першим секретарем ЦК Компартії (а ми з ним були знайомі, багато років працювали разом у Чорнобилі), й запропонував свою ідею. Було багато вагань: СРСР робить одне, а ми інше — хіба так можна? У пресі писали, що Морозов щось вигадав, а навіщо воно? Врешті–решт, ми ухвалили рішення, що будемо робити систему. За шість місяців ми зробили «Раду–1», і парламент першого скликання вже міг її випробувати».

Техніка значно полегшила роботу Верховної Ради. Депутати голосували не руками, а натисканням кнопок. Підсумок волевиявлення миттєво виводився на табло. Але для початку депутати мусили освоїти цю новацію. У стенограмі засідання Верховної Ради за 15 травня 1990 року (це перше засідання після виборів) можна прочитати багато цікавих епізодів, які супроводжували введення системи «Рада».

-- «Рада–2»: кожному по мікрофону

Напевне, кожен українець, який стежив за політичним життям на початку 90–х, пам’ятає заклик: «Включіть перший мікрофон... Включіть третій мікрофон...» У Верховній Раді для того, щоб отримати слово, народні депутати ставали в чергу біля мікрофонів, що стояли у проходах сесійного залу, й чекали свого слова. Головна відмінність між «Радою — 1» і «Радою–2» — це «прив’язка» народного депутата до свого крісла. Нова система почала працювати восени 1993 року, при тому–таки парламенті першого скликання.

«Перша та друга моделі мають багато відмінностей, але ключова — «Рада–2» дала кожному депутатові мікрофон і посадила його на своє місце. Це змінило культуру роботи депутатів», — розповідає Морозов.

Система мала новий дизайн. Мікрофони було вмонтовано прямо на панелі. Зовні депутатські пульти нагадували пристрої, які стоять у сесійній залі зараз.

Запровадження нової системи теж наштовхнулося на певні непорозуміння. Насамперед, депутати довго нарікали на те, як проводиться запис на виступи, й не могли зрозуміти, яким чином система відбирає порядок виступаючих (кому цікаво — див. стенограму за 22 і 23 вересня 1993 року).

Окрім того, дехто з депутатів обурився, чому «Рада–2» обійшлася бюджетові так дорого. «У парламенті було створено комісію, яка мала розібратися, куди поділися кошти, виділені на систему, — розповідає пан Морозов. — Зібралися депутати. Я їм кажу: «Система «Рада» давно себе окупила, ще й повернула гроші». А вони дивуються: «Як таке може бути, що вона вже окупилася?» Кажу: «Дуже просто, давайте рахувати: скільки часу займало голосування руками? Приблизно 10 хвилин. А система проводить голосування за 10 секунд. Тобто ми даємо вам 9 хвилин і 50 секунд на кожному голосуванні. А тепер підрахуйте, скільки було тих голосувань і скільки грошей коштує одна година роботи парламенту», — каже Морозов і додає, що кожна нова модель «Ради» з лишком виправдовує свою ціну.

Найбільше дивацтво в цій історії — це те, що персональні мікрофони для депутатів стояли ще на «Раді–1». Проте Верховна Рада не змогла «ковтнути» все й одразу, тому відмовилась їх увімкнути. Річ у тім, що депутати ставили купу запитань про роботу пультів і мікрофонів; дивувалися, чому гучномовці не увімкнені в постійному режимі, й треба чекати, поки їх хтось під’єднає (уявіть, якби увімкнули всі й одразу!); до того ж, кілька разів техніка не спрацювала — словом, мікрофони залишились незатребуваними аж до 1993 року. «Депутатам подобалось інше. Це ж так цікаво: штовхатися за право виступу, стояти біля мікрофона, збирати всю увагу на своїй персоні... Але, коли ми робили «Раду–2», то все–таки поставили мікрофони», — розповідає Морозов.

-- «Рада–3»: була найкраща — але постаріла

«Середуща» система працювала у парламенті аж до осені 2002 року. Народні депутати, обрані у Верховну Раду в березні 2002–го, ще застали на робочих місцях старі пульти. Але на канікулах, коли у парламенті не було нардепів, фахівці обладнали сесійну залу новими пультами та екранами. За словами Анатолія Морозова, монтажні роботи тривали два місяці, а для того, щоб встановити систему «Рада — 3», довелося повністю демонтувати депутатські ряди. «Ми переробили там усе», — коментує Морозов.

Відтак на депутатських місцях з’явилися персональні екрани. Замість магнітної картки було запроваджено електронну. Пульти стали зручнішими, а коло функцій — ще ширшим. «Коли ми здавали «Раду–3» в експлуатацію, вона була найкращою в світі. А зараз вона одна з найкращих», — хвалиться Морозов.

Цікаво, що в той час, як розробник називає свою систему однією з кращих у світі, Голова Верховної Ради заявляє, що «Рада–3» уже вичерпала себе на 100 відсотків... Відповідну заяву Володимир Литвин зробив кілька тижнів тому, під час дискусії про доцільність запровадження сенсорної панелі. Проте Анатолій Морозов підтверджує слова Литвина: система — застаріла. «Ця система розраховувалася на сім років. А працює вже дев’ять. Ми закладали туди певну елементну базу — вона теж мала термін роботи. Тому система вже вичерпала свій ресурс», — констатує Морозов.

За словами пана Анатолія, «Рада–3» ще буде жити, але «важкими зусиллями». «Чим далі, тим частіше ми мусимо перевіряти систему, міняти в ній певні деталі. Але тягнути далі нема сенсу. Для депутатів вона ще попрацює, приміром, два роки, а потім, грубо кажучи, може «розсипатися», — попереджає Морозов.

-- «Рада–3.1»: кожен сам за себе

Для того, щоб примусити народних депутатів голосувати лише за себе, у Верховній Раді було розроблено систему, управляти якою треба обома руками, отже нардеп уже не в змозі «грати на піаніно».

Новація полягає в тому, що народний депутат, висловлюючи своє волевиявлення, мусить утримувати одну кнопку, а другою — голосувати. Ця проста ідея може вирішити проблему, яка вже з десяток років соромить український парламентаризм. «Якби ми знали, що ця проблема постане настільки гостро, то ми, можливо, спробували б її вирішити іще в «Раді–3», — каже пан Морозов.

Сенсорну панель було розроблено в 2008 році, за спікерства Арсенія Яценюка. Проте народні депутати досі не запустили «мудру кнопку».

Позаминулого тижня Верховна Рада спробувала перейти на нову систему, проте для цього не вистачило якихось п’яти голосів. Наступного тижня обранці спробують повернутися до цієї ініціативи. Володимир Литвин уже зареєстрував у Верховній Раді проект змін до Регламенту, який передбачатиме запровадження сенсорної панелі.

Анатолій Олексійович запевняє, що систему із сенсорною панеллю неможливо перехитрити. Однак деякі народні депутати розповіли кореспонденту «УМ» про свої «знахідки»: мовляв, сенсорну панель можна активувати, підставивши під неї книги. «Так не вдасться. Кнопка спрацює лише при певних умовах: тепло, ще деякі параметри», — запевняє Морозов. Ще один нардеп запропонував надурити систему за допомогою фольги: накладаєш металеву плівку на кілька сенсорних кнопок, з’єднуєш одним провідником, активуєш пальцем — голосуєш за кількох осіб. Проте Анатолій Олексійович у відповідь знову сміється. «Легше просто взяти молоток і розбити», — жартує науковець.

«Скільки діє система «Рада» — стільки часу її намагаються перехитрити... Звісно, я як розробник знаю способи її обійти. Але в таких випадках закладається такий принцип: витрати на те, щоб обійти систему, мають бути вищими, ніж ціна того голосу. Запевняю: ця система — надійна», — каже Морозов.

-- «Рада–4»: далі буде

Коли директор Інституту розповідав про зношеність існуючої електронної системи, постало природне запитання: чи готується заміна старій техніці? Виявляється, що деякі напрацювання вже є.

«Ми маємо певні ідеї, — розповідає пан Морозов. — Зокрема, «Рада–4» евилучить із процесу законотворчості папір. Якщо ви подивитеся на роботу Верховної Ради сьогодні, то побачите там стоси паперів: проекти, подання тощо. Все це пропонуємо викинути — документи будуть в електронному вигляді. Народні депутати зможуть працювати безпосередньо зі свого місця, матимуть доступ до бази даних і зможуть редагувати проекти законів». На депутатських місцях поставлять нові екрани, які підтримуватимуть опцію віртуальної клавіатури, комп’ютери матимуть доступ до інтернету. «Там буде все, що ви звикли бачити, сідаючи за комп’ютер», — каже Морозов.

Поки що «Рада–4» — лише в планах: усе залежить від рішення парламенту та фінансів.

... А ще Анатолій Морозов запевняє, що на «Раді–4» обов’язково буде встановлено систему, яка гарантуватиме особисте голосування депутатів.

ДОВІДКА «УМ»

Анатолій Морозов — член–кореспондент НАНУ, доктор технiчних наук, професор.

Народився 9 травня 1939 року в Києві.

1961—1969 рр. — працює в Iн¬ституті кiбернетики АН УРСР. Пройшов шлях від інженера до головного кон¬структора проекту.

1969—1992 рр. — працює у Спеціальному конструкторському бюро математичних машин і систем ІК АН УРСР. Почав завідувачем відділу, піднявся до посади директора.

Із 1992 р. — директор ІПММС НАНУ.

Сфера наукових iнтересiв: методи дослiдження i розробки автоматизованих систем управлiння рiзних класiв, проблемно–орiєнтованих комплексiв, моделювання ситуацiйного управлiння.

«РАДА» У ЦИТАТАХ

Анатолій Морозов, директор Інституту проблем математичних машин і систем, із засідання ВР 15 травня 1990 року:

— Я хотів би ще раз підкреслити кілька особливостей. Система приймає ваші голоси лише тоді, коли з’являється час — 20 секунд. Після того як пішов час і почали падати «стовпи», ви можете натиснути будь–яку кнопку, але та, що ви натиснули останньою, фіксується як ваше рішення... Зараз можна голосувати, ідуть «стовпи», зараз натисніть кнопку «за»... Дві особи натиснули «проти», можливо, вони не знайшли [кнопки «за»].

Михайло Голубець, народний депутат І скликання, 23 вересня 1993 року:

— Не можемо ніяк звикнути до тої системи «Рада». Звикли до сокири, звикли до плуга — а до трактора ніяк не можемо. Так само до системи «Рада». Я думав, треба заспокоїтися. Натиснули кнопку, машина записала — і все. Хто там буде підганяти [порядок виступаючих]? Той, хто хоче підігнати, то підганяє і без цього. Отже, заспокоймося і працюймо.

Михайло Степанов, народний депутат ІІІ скликання, 17 листопада 2000 року:

— Я сильно зворушений турботою про себе як про депутата. Але чомусь усі ці вдосконалення [системи «Рада»] мене як депутата обмежують... Я пропоную, щоби щось і для головуючого було передбачено. Коли він порушує регламент, нехай машина його відразу фіксує і б’є струмом, або, я не знаю, — негайно відправляє в регламентний комітет...

Арсеній Яценюк, народний депутат ІV скликання, 17 березня 2011 року:

— Про яку правову державу можна говорити, якщо депутати Верховної Ради щоденно порушують Конституцію? Кожен закон, який приймає чинний парламент, є неконституційним. Картки для голосування народних депутатів перетворилися на кредитні картки.

ДЕТАЛІ

Сенсорна панель — кнопка, розміщена в лівій нижній частині пульта. Коли ця новація перебувала на стадії розробки, то пропонувалося вмонтувати кнопку у верхній частині пульта. Проте журналісти під час екскурсії в сесійний зал у 2008 році виявили, що при такому розташуванні людина можна дотягтися пальцями однієї руки і до сенсорної панелі, і до кнопок, призначених для голосування. Таким чином, народний депутат і надалі міг би проголосувати за себе та за колегу. Відтак фахівці поставили кнопку внизу пульта.

* * *

Сьогодні фракція БЮТ підтримує запровадження сенсорної панелі, хоча в 2008 році опиралася ідеї Арсенія Яценюка. Зокрема, БЮТівець Сергій Сас заявляв про те, що додаткова кнопка шкодить здоров’ю народних депутатів, а її запровадження потребує змін до Регламенту. Річ у тім, що в 2008 році фракція БЮТ була учасником коаліції (разом із «НУНС»). Для ухвалення рішень фракції екс–Прем’єр–міністра Юлії Тимошенко потрібна була більшість, тоді як ідея з персональним голосуванням породжувала постійний дефіцит голосів.

* * *

Більшість народних депутатів не знає, як називається система, що стоїть у парламенті. Багато хто вважає, що сьогодні у ВР працює «Рада–2», тоді як «Рада–3» — це новація, розроблена за часів спікерства Яценюка. Цікаво, що навіть сам Арсеній Петрович, виступаючи перед журналістами, завжди каже: «Вимагаю запустити систему «Рада–3». Хоча її запустили ще дев’ять років тому... Власне, ідея написати цей матеріал виникла якраз тоді, коли в редакції «УМ» виникла суперечка: у парламенті — «Рада–2» чи «Рада–3»?