На тлі зближення Росії та Туреччини вразливість південно-східного флангу НАТО зростає
Ескалація військово-політичної ситуації в Чорноморському регіоні на тлі останніх подій у Керченській протоці – це продовження загострення протистояння Росії та Заходу. Серед основних економічних протиріч можна виділити проекти-конкуренти транспортування каспійських енергоносіїв в Європу. ЄС за підтримки США реалізує проект «Південний газовий коридор» і прагне забезпечити доставку азербайджанського і туркменського природного газу в Європу. На противагу європейській енергетичній стратегії Москва просуває російський проект транспортування російського природного газу в країни ЄС – «Турецький потік» і «Північний потік-2», що дозволяє Кремлю відмовитися від українського маршруту.
Слід зазначити, що зв'язок Чорноморського з Південно-Кавказьким і Каспійським регіонами пояснюється важливістю цього геополітичного простору. Це – коридор, через який Москва, зокрема, може посилювати свій геополітичний вплив на Близькому і Середньому Сході.
В Анкарі Чорне море вважають транзитним коридором, який повинен стати простором альтернативних транспортних і торговельних шляхів в Східну Європу і на Кавказ. Контроль над протоками Босфор і Дарданелли надає Анкарі дипломатичні важелі посилення стратегічних позицій Туреччини на Чорному морі. Анкара, яка контролює протоки, навіть бувши членом НАТО, прагне дотримуватися положень Конвенції Монтре, оскільки цей фактор гарантує збереження геополітичного впливу Туреччини в Чорноморському регіоні, роблячи його закритим. І в цьому збігаються російські та турецькі інтереси.
Іншими словами, вразливість південно-східного флангу НАТО очевидна на тлі зближення Росії і Туреччини, а також реалізації проекту «Турецький потік», який пройде дном Чорного моря в обхід України. У результаті Київ позбудеться транзитних доходів, що негативно позначиться на економіці України. Хоча Болгарія, Сербія, Угорщина і Словаччина виграють від будівництва газопроводу «Турецький потік». Передбачається, що через їхні території пройде друга нитка «Турецького потоку», якою природний газ з 2020 року буде постачатися в країни Центральної Європи. Правда, переговори ще тривають, але в разі успіху це ще більше послабить південно-східний фланг НАТО. Тим паче, що Анкара і Москва не вітають постійну військово-морську присутність нерегіональних сил в Чорноморському регіоні. Посилення морського угруповання США не потрібно Анкарі, яка контролює і дотримується конвенції Монтре, має свої інтереси в Чорноморському регіоні і на Близькому Сході, щодо яких у турецької сторони регулярно виникають розбіжності з Вашингтоном.
Континентальна держава
Офіційна влада Туреччини зацікавлена у встановленні стратегічного балансу на зовнішньополітичному напрямку, оскільки там усвідомлюють наслідки геополітичної залежності Анкари від Заходу чи Росії. Тому Анкара вважає, що шлях до континентальної держави проходить через зміцнення міждержавних зв'язків, як зі США і ЄС, так і з Іраном, Китаєм і Росією. При цьому саме ЄС залишається ключовим торговельно-економічним партнером Туреччини. Очевидно, що ЄС має серйозний економічний важіль тиску на Туреччину.
Зближення Анкари з Москвою укладається в рамки багатовекторної зовнішньої політики Туреччини, яка не передбачає довгострокового альянсу з Росією. Доказ цьому – зближення Туреччини та України. До речі, Київ активно використовує цей фактор у протистоянні з Росією, що говорить про розбіжності пріоритетів Анкари та Москви.
Зокрема, Анкара і Москва розходяться у питаннях російської анексії Криму у 2014 році й кримськотатарської проблематики. Очевидно, що для Анкари фактор України, питання Криму та кримських татар є одним з ефективних інструментів тиску на Москву. Варто наголосити на спільній ролі Анкари і Вашингтона в діях патріарха Варфоломія щодо активної участі у створенні незалежної від Москви Української православної церкви, зважаючи на залежність Константинопольського патріархату від Анкари.
Намір Туречиини оформити за собою статус континентальної держави, попри всі складнощі геополітичної ситуації в регіоні Близького і Середнього Сходу, забезпечується в цілому успішними діями. Символічно, що президент Реджеп Таїп Ердоган нещодавно заявив, що розвиток регіону безпосередньо залежить від досягнень Анкари. І головне місце в цьому займає турецький проект створення військових баз Туреччини за кордоном. Анкара вже має військові бази в Сирії, Іраку, Катарі, Північному Кіпрі. Вона веде переговори про створення турецьких баз в Судані, Ефіопії, Джибуті, Сомалі. Але, найголовніше, Анкара планує відкрити дев'яту логістичну базу на східному узбережжі Чорного моря неподалік від міста Трабзон.
Посилення Чорноморського флоту Росії викликало стурбованість в Анкарі. Правда, ВМФ Туреччини перевершує Чорноморський флот Росії за кількістю надводних кораблів і підводних човнів. Однак за сукупністю потужностей і кількості ракет, які російська сторона може випустити, Чорноморський флот Росії є сильнішим. Ще в середині 2016 року, під час кризи російсько-турецьких відносин, побоювання Анкари щодо російської військової присутності в регіоні були висловлені Ердоганом. Звертаючись до генсека НАТО, він заявив: «Чорне море стало майже озером Росії. Якщо ми не будемо діяти зараз, історія нам цього не пробачить». До речі, Анкара має вісім військових баз на чотирьох морях: Середземному, Егейському, Мармуровому і Чорному, а також на протоках Босфор і Дарданелли. І будівництво дев'ятої логістичної бази укладається в логіку розвитку ВМФ Туреччини, яка прагне увійти через 15-20 років до провідних морських держав світу.
Іншими словами, посилення військової присутності Анкари в Сирії на тлі зростання авторитету президента Ердогана всередині країни, в мусульманському та арабському світі, а також трансформації республіки в євразійський енергетичний трубопровідний хаб, демонструють намір турецької сторони до 2023 року (Турецькій республіці виповниться 100 років) зайняти місце континентальної держави. Адже розвиток оборонного потенціалу Туреччини, частиною якого і буде нова логістична база ВМФ Туреччини, направлено на збереження за Анкарою ролі провідної морської держави в НАТО після США.
Анкара має для цього необхідний потенціал: вигідне розташування, яке надає можливість контролювати енергетичний і морський транзит; велика чисельність населення (80 млн чоловік); розвинена промисловість; потужні збройні сили, які поки поступаються в регіоні Близького Сходу лише Ізраїлю.
Анкара нарощує економічний вплив: останні роки спостерігалося помітне зростання торгового обороту Туреччини з країнами Близького і Середнього Сходу. Слід також відзначити такі досягнення Анкари у військовій сфері: виробництво на території Туреччини винищувачів F-16, створення танка власної розробки Altay, розробка БПЛА. Очевидно, що військово-технічний розвиток Туреччини створює сприятливі умови для реалізації амбіцій Ердогана. Тим паче, що 80% населення Туреччини – це мусульмани-суніти, тобто вони належать до тієї ж гілки ісламу, що і більшість арабів країн регіону Близького і Середнього Сходу, зокрема Перської затоки.
Слід зазначити, що посилення військової присутності Туреччини в Сирії веде до зіткнення з Москвою щодо деескалації військово-політичної ситуації в північних провінціях країни. Тому взаємини з Росією можуть зазнати змін. Символічно, що раніше глава МЗС Туреччини Мевлут Чавушоглу зробив дві важливих заяви: по-перше, Анкара «залишається важливим союзником США і не примкне до жодної сили, яка загрожувала б іншим країнам НАТО»; по-друге, «Астанинський процес може закінчитися». Тоді як в рамках Астанинського процесу вдалося досягти угод щодо зон деескалації, а також поліпшити міграційні процеси на півночі Сирії.
Водночас Анкара продовжить співпрацювати з Росією в рамках таких проектів, як «Турецький потік» і АЕС «Аккую». Отже, в короткостроковій перспективі, на тлі поточних відносин зі США, ЄС і НАТО, Анкара буде тісно співпрацювати з Росією та Іраном в рамках Астанинського процесу. Але в довгостроковій перспективі Анкара змінить зовнішньополітичні пріоритети в залежності від розкладу геополітичних сил в регіоні Близького Сходу, в Чорноморсько-Кавказько-Каспійському та Центральноазіатському регіонах.
Участь Туреччини в таких важливих проектах, як газопроводи TANAP, TAP і «Турецький потік», нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, залізнична магістраль Баку-Тбілісі-Карс та інші зобов'язують Анкару активніше брати участь у переформатуванні регіонів Близького та Середнього Сходу, Причорномор'я і Південного Кавказу. Тому Анкара зміцнює свої позиції в Нахічеванській Автономній Республіці Азербайджану, вона вже заявила про плани будівництва залізниці в напрямку міста Нахічевань. Будівництво спричинить посилення турецького впливу, як в Нахічеванській республіці, так і в регіоні Південного Кавказу.
Слід зазначити, що лише Карабахська проблематика з 2010 року залишається невирішеним питанням в азербайджано-турецькому порядку денному. Зокрема, після підписання 2009 року в Цюриху двох вірмено-турецьких протоколів Баку в жорсткій формі звинуватив офіційну владу Туреччини в залаштунковій угоді з Єреваном через національні інтереси Азербайджану. І в цій ситуації Анкара вимушено оголосила про те, що ратифікація парламентом Туреччини вірмено-турецьких протоколів буде здійснена лише після виведення окупаційних військ Вірменії з азербайджанських земель навколо Нагірного Карабаху.
Іншими словами, розв’язання вірмено-турецького конфлікту з 2010 року де-факто прив'язано до політичного врегулювання Карабахського конфлікту з усіма наслідками, що випливають для Анкари політичними наслідками. Анкара прагне, з одного боку, таки вирішити «вірменське питання», і таким чином позбутися політичного тиску США та Франції, які використовують за необхідності «вірменське питання» і вірменську діаспору як важелі тиску на Туреччину. А з іншого – на тлі поточних геополітичних подій в регіоні Близького і Середнього Сходу, а також навколо Чорноморсько-Кавказько-Каспійського регіону прагне нарівні з Росією, США, Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією брати участь у переформатуванні вказаних вище регіонів.
Фактор США
США розглядають свою військово-політичну присутність в Грузії, зокрема і можливе базування, як альтернативу військовій присутності в Туреччині. Крім того, США мають намір бути присутніми в регіоні Південного Кавказу як гарант охорони основних експортних трубопроводів, які наразі реалізуються. Політико-економічний інтерес Києва в рамках посилення військової присутності США в Чорноморському регіоні полягає у тому, аби запобігти реалізації негативного сценарію – перешкоджанню російською стороною судноплавству, яке має завдати зовнішньоторговельної шкоди Україні.
На Азовському морі розміщуються два великих портових українських міста Маріуполь і Бердянськ, через які експортується сталь і зерно (два основних експортних продукти України). Блокада створює напружену ситуацію в Маріуполі, а також у дрібніших населених пунктах, благополуччя яких залежить від рибальства і морської торгівлі. Порт Маріуполя, де розміщується сталеплавильний комбінат, через перешкоджання судноплавства вже знизив доходи більш як на 30%. На суші також зростає напруга, частина узбережжя на схід від Маріуполя належить до тимчасово окупованих територій Донецької області України.
Москва, натомість, може відмовитися від розмежування Чорного і Азовського морів. Хоча у «Великому договорі» 1997 року підкреслено, що Росія та Україна будуть прагнути до закріплення за Азово-Керченської акваторією статусу внутрішніх вод двох держав. Насамперед мова йшла про визнання свободи судноплавства в Азовському морі та Керченській протоці для торгових суден і військових кораблів Росії та України, а також про заборону потрапляння туди без обопільної згоди двох держав військових кораблів третіх країн. Також малася на увазі спільна експлуатація водних ресурсів. Росія і Україна планували розділити потенційні родовища.
Іншими словами, Росія, яка має значно потужніший військовий та економічний потенціал, стане повним господарем в акваторії Азовського моря. Крім того, Москва проти заходу в Азовське море суден третіх країн, перш за все, що входять в НАТО. І якщо Київ встановить кордон територіальних вод, то все, що опиниться поза цією межею, вважатиметься нейтральними водами, де згідно з відповідною конвенцією існуватиме право вільного судноплавства.
У Москві враховують, що Україна має достатній військовий, людський і технологічний потенціал, що значно посилить південно-східний фланг НАТО з усіма військово-політичними наслідками для Росії на тлі американо-російського протистояння.
Отже, можливе погіршення взаємин НАТО з Росією через те, що Кремль усвідомлює остаточну втрату перспективи відновлення свого контролю над Україною. Тоді як реальне військове протистояння між НАТО і Росією є малоймовірним, враховуючи катастрофічні наслідки для обох сторін. Можна припустити, що така ситуація балансу сил і недоцільності прямого військового зіткнення НАТО з Росією збережеться на довгострокову перспективу.
Висновки
По-перше, США вважають, що розміщення російських протиракетних систем ППО С-400 на Кримському півострові збільшило обороноздатність Росії. Москва створила завдяки протиракетним системам ППО С-400 кілька «зон відчуження», які частково охоплюють території та акваторії країн НАТО. Так, багаторівневі системи ППО створені над Кримом, Калінінградською областю, Камчаткою і Сирією. Кримський «купол» охоплює Чорне море і чорноморські країни НАТО. «Купол» над Сирією покриває частину території Туреччини. У разі військової кризи наявність таких «куполів» може перешкодити пересуванню сил НАТО, що не влаштовує Альянс.
Тому США продовжать розміщувати в регіоні протичовнові літаки Р-3 «Оріон» і літаки-розвідники Р-8 «Посейдон», вести розвідку завдяки БПЛА уздовж чорноморського узбережжя Росії, а також в Криму, відпрацьовувати питання взаємодії своїх кораблів з союзниками по НАТО, створювати умови для використання румунських і болгарських портів в інтересах 6-го флоту, кораблі якого все частіше з'являються біля російських кордонів у Чорному морі.
Посилення присутності ВМС США у Чорному морі спонукає Вашингтон співпрацювати з країнами регіону в рамках НАТО і Україною.
По-друге, Росія незабаром зіткнеться зі значно частішими візитами кораблів США і НАТО в Чорному морі у зв'язку з відомими подіями в Керченській протоці. США і НАТО будуть враховувати Конвенцію Монтре 1936 року, що обмежує тоннаж, кількість і час перебування в Чорному морі військових кораблів «нечорноморських» держав. Але багатонаціональні сили НАТО можуть обійти обмеження, укомплектувавши свій флот кораблями з декількох країн і вдаючись до їхньої ротації.
Іншими словами, Москва більше не може розраховувати на Конвенцію Монтре, оскільки НАТО шукатиме способи обійти обмеження і забезпечити лідерство своїх ВМС у регіоні. Але позиції Росії на Кримському півострові дають їй серйозну перевагу перед НАТО.
Тому в НАТО розглядають плани щодо створення спеціального Чорноморського командування Альянсу, в яке передбачається включити крім країн НАТО в регіоні (Румунія і Болгарія) ще й Україну та Грузію. До речі, США і НАТО можуть допомогти Грузії та Україні створити і посилити свій ВМФ, а також облаштувати базу берегової охорони поблизу морського порту стратегічного значення в Поті для обходу обмежень Конвенції Монтре. Крім того, США вже розглядають ідею проведення операції зі «зміни прапора» – зміни формальної національної приналежності ряду військово-морських суден, що перебувають у країнах НАТО з сильними флотами, шляхом включення їх до складу флотів країн НАТО і союзників блоку в Чорному морі.
І у випадку з Україною такого роду операція може бути реалізована – через передачу Києву великих військових кораблів. Ба більше, США реалізують у прикордонних з Росією державах – членах НАТО т. зв. «Європейську ініціативу з відновлення довіри», яка передбачає збільшення присутності в регіоні сухопутних сил і ВПС США. Зокрема, мова йде про посилення Чорноморської ротаційної групи Корпусу морської піхоти США, військово-повітряна компонента якого буде діяти з румунської авіабази «Михайло Когелнічану» і болгарської «Ново Село». В результаті створення спеціального командування сил НАТО в Чорноморському регіоні буде означати істотне погіршення та ускладнення для Росії всієї ситуації в Чорноморському басейні з необхідністю посиленими темпами модернізувати як Чорноморський флот, так і всю інфраструктуру.
По-третє, зростатимуть військова активність НАТО щодо України, реформування і забезпечення її збройних сил. США та ЄС, все глибше втягуючись у конфлікт з Росією через Україну, будуть змушені посилити Київ не тільки економічними антиросійськими санкціями, а й колективними гарантіями НАТО. Адже провал всіх спроб вийти на деескалацію військового конфлікту на Донбасі, включаючи Мінські угоди, зобов'язує Брюссель будувати політичне планування НАТО з великою ймовірністю негативного сценарію: довгостроковий конфлікт на Донбасі з перспективою військової ескалації. Отже, Брюссель розглядає Україну як важливого партнера і союзника, тому надасть Києву сприяння в розвитку обороноздатності країни.
Рауф Раджабов, сходознавець, керівник аналітичного центру 3RD View, Баку
Коментарі — 0