Як узгоджували «список Путіна» і не погодили винагороду за його голову
У ризькому переході, який веде від центрального залізничного вокзалу до старого міста, чоловік середніх років на саксофоні тужливо затягує Шуфутинського:
«Все не то, все не так, ты мой друг, я твой враг,
Как же так все у нас с тобою?
Был апрель и в любви мы клялись, но увы
Пролетел желтый лист по бульварам Москвы…»
Власне, цей «осінній» Шуфутинський міг би бути символічним епілогом до чергового зібрання Антивоєнної конференції Форуму вільної Росії, що на вихідні перебазувався до Риги. Зазвичай заходи однієї з груп російської опозиції, яку уособлює Гаррі Каспаров, відбуваються у Вільнюсі.
У перенесенні конференції (вже четвертої за ліком) до Латвії є свій шарм. Попри логічне пояснення від співорганізатора конференції Івана Тютріна про розширення географії Форуму, дехто з учасників столиці Латвії навіть не приховував, що Рига нагадує чи то райони Калінінграда, чи то квартали Санкт-Петербурга. Російська мова на вулицях, яку автор цих рядків в такому обсязі чув востаннє в Москві років 15 тому, лише доповнює цю загальну картинну ностальгію учасників, які вже давно живуть поза межами РФ.
Після початку повномасштабної війни Рига стала якраз тим місцем, яке так звана ліберальна російська преса розглядала як основну базу дислокації. Щоправда, досі свіжим є інцидент з телеканалом «Дождь», якому латвійці активно допомагали обжитися в Латвії, а потім попросили все ж поважати закони країни та хоча б формально їх дотримуватися. «Телеканал «Дождь» чомусь вирішив, що вони тут можуть себе вести так, ніби їм усі винні, хоч в Латвії їм дійсно було велике сприяння, – схематично змальовує ситуацію «Главкому» один із членів латвійського Сейму. – А коли вони почали вести себе ще й зухвало, зрозуміло, що отримали одну за іншою мітки від влади. І, зрештою, з’їхали в Амстердам».
Попри засилля російської, якою тут так само непогано володіє молодь, на вулицях Риги – досі величезна кількість українських прапорів. Навіть на стійках молодіжних барів. «Латвія дивним чином завжди «вгадує» наперед, що потрібно Україні. Це якась феноменальна «чуйка». І крім військової допомоги передає дуже часто в Україну саме те, чого ми потребуємо – тільки одних автомобілів для армії доставили більше 1200 штук, автобуси для Києва, коли було сутужно з електрикою. Влада Латвії взагалі рішення щодо підтримки України ухвалює блискавично», – розповідає «Главкому» виконувач обов’язків посла України в Латвії Юрій Захарчук. За його словами, наразі в Латвії тимчасовими переселенцями є близько 37 тисяч українців.
«Моніка» проти Собчак
Увесь цей антураж Риги важливий, аби зрозуміти, чому для російських опозиціонерів з «групи Каспарова» було важливо інформаційно попрацювати не тільки для себе, а й на місцеву аудиторію.
Першого дня притулком для робочих груп Форуму вільної Росії став непафосний чотиризірковий готель «Моніка». Напівтемні коридори і фойє готелю, відсутність вайфаю та попереднє оголошення про недопуск преси створювало ореол таємничості. Проте, «Главкому» удалось проникнути на одну з таких груп, щоб зрозуміти, навколо чого ж точаться найзапальніші дискусії серед російських ліберальних опозиціонерів.
На цій групі дискутували про розширення «Списку Путіна». Це проєкт Форуму, яким опікується юрист Даниїл Константинов (інтерв’ю з ним ви прочитаєте на «Главкомі» незабаром). Якщо коротко – це сайт з базою політиків, журналістів, олігархів, громадських діячів, силовиків, «які відповідальні за нинішній стан речей в Росії». Такий собі праобраз українського «Миротворця». Нині в «Списку Путіна» – 1771 фігурант. Кожне нове прізвище має бути проголосоване окремо запрошеними делегатами Форуму. Мають голос і кілька людей, які досі не виїхали з Росії. Проте вони себе не афішують, побоюючись розправи.
За кілька годин до засідання групи на сайті Форуму з’явився інтригуючий допис про те, що «Познер и Собчак потраплять в «Список Путіна?». Знак питання наприкінці повідомлення дійсно створював інтригу навколо вказаних телеперсон (як виявилося пізніше, обговорювали також і екскерівника «Еха Москви» Олексія Венедіктова, який останнім часом все більше отримує критики за свої погляди, особливо від української аудиторії, яка вважає Венедіктова прихованим легітимізатором путінської системи та транслятором кремлівських наративів. І Венедіктов, і Собчак, і Познер продовжують жити в Росії.
Дискусія навколо цих трьох кандидатів в «Список» підтвердила, що поповнення бази «стовпів режиму Путіна» йде з великим скрипом. Більше того, серед учасників захисників Познера і Венедіктова виявилось більшість. Хоч, як сказав під час дискусії Константинов, «включення в список не означає, що людина вже завтра помре», і що «виключення зі списку також ймовірні».
У результаті «Список Путіна» поповнився лише «хранителькою путінської системи» Ксенією Собчак. «Познер нікуди від нас не дінеться, – заспокоював втомлених і нервових учасників Даниїл Константинов. – Пропоную залишити його на потім». Так і вирішили. Крім цього в базу мають додати акторів Стаса Садальського та Євгена Миронова. Перший закликав бомбити Київ, а другий їздив з пропагандистською метою до Маріуполя. Також до списку запропоновано включити «тих, хто мучив Олексія Навального в колонії».
«Знаєш, кого мені нагадує нинішнє зібрання? – запитав наприкінці дня один з колег. – «Білу гвардію у вигнанні». Саме так називали військово-політичний рух, сформований з різнорідних політичних сил під час Громадянської війни у Росії у 1917-1923 рр. для повалення радянської влади. «Хтось каже, що ми опозиціонери у вигнанні. Я скажу так: ми не у вигнанні, ми у посланні. І це не послання Путіна про війну, це наше послання світу, що Росія не дорівнює Путіну», – заочно заперечив порівнянню з «білогвардійцями» російський політик Дмитро Гудков, який вмикався до учасників через скайп, бо мав проблеми з візитом до Риги через відсутність візи. Зрештою, в українців ця теза теж викликала б дискусію. Бо питання колективної відповідальності Росії за агресію щодо України ще ніхто з порядку денного не зняв.
Шкура невбитого ведмедя
Другий – вже відкритий день Антивоєнної конференції – розпочався з відеозвернення екс-прем’єрки Великої Британії Ліз Трасс. «Ви боретесь за те, за що і ми – за майбутнє, свободу і демократію», – сказала вона. І згадала про Україну: «Ми повинні дати зрозуміти: ніхто не веде розмов про замороження війни і здачі українських територій. Це було б абсолютною помилкою і ми б послали неправильний меседж агресорам у всьому світі. Навпаки. Ми повинні переконувати в наступному: Росія повністю піде з території України і відповість за всі здійснені жахливі злочини. Так само, як і Володимир Путін… Ці люди повинні понести покарання».
Україна була постійно в центрі уваги учасників. Це було зрозуміло. «Ми не знаємо, як буде падати режим Путіна, скоріш за все, це станеться після перемоги України», – ще раз наголосив співорганізатор Форуму вільної Росії Іван Тютрін.
Надія на перемогу та ЗСУ від виступу до виступу лише посилювалась. Інколи складалося враження, що от-от і хтось заявить, що Україна надто повільно рухається до перемоги.
«Ви не бачили тут нікого із білорусів? – звернулася до автора білоруська журналістка, яка нині теж мешкає в Ризі. – Вам би варто було б з білорусами поговорити, бо вони ж теж очікують, що після війни з Росією, Україна поверне Білорусь до нормального демократичного стану». На очевидне зауваження, що «білоруси самі повинні брати відповідальність за свою країну, екзальтована «баришня» зойкнула: «Да ви що? Білоруси занадто миролюбна нація. Це ви маєте досвід, це ви всі там були козаками на Січі». В цей момент стало зрозуміло, що діалог потрібно закінчувати…
Щоправда, кілька вилитих холодних відер води на аудиторію все ж було. Наприклад, спіч Євгенії Чирікової (російської політикині, лідерки руху на захист Хімкінського лісу, яка з 2015 року мешкає в Естонії). Ось цитати: «Ми тут якось ділимо шкуру неубитого ведмедя. Бо Путінський режим зараз демонстррує відмінну стійкість. Я його ненавиджу. Але ті санкції, які ми маємо, та відповідь –зовсім неадекватна агресії, які цей режим несе Україні і українському народу… І коли я спілкуюсь з українськими правозахисниками, вони мені кажуть: «Ми не можемо витримувати, коли ви говорите, що завдяки Україні ви скинете свого Путіна. Чому за наш рахунок, за рахунок нашої крові, чому ви не вступаєте до ВСУ і не допомагаєте нам перемогти? Ви розумієте, що у нас люди закінчуються? Ви де? Чому ви чекаєте, благополучно склавши лапки?». І цей аргумент мене заставляє серйозно задуматися».
Втім, ні цей, ні спіч політолога Тараса Березовця (який сказав, що для України війна закінчиться лише тоді, коли після звільнення усіх українських територій наступний російський президент приїде до України, стане на коліна в Бучі і від усього народу попросить вибачення), особливого ентузіазму не спостерігалось. Можливо, це пов’язане з тим, що від конференції до конференції російські ліберальні опозиціонери у вигнанні починають все більше думати в першу чергу про своє особисте майбутнє і про майбутнє подібних зібрань. Вірніше, про їхню ефективність. Нині всі гілки російської ліберальної опозиції перебувають у інтелектуальній, світоглядній і організаційній кризі. І самі те усвідомлюючи, намагаються віднайти вихід з глухого кута.
«Зберегтися. Не пересваритися. Навчитися співпрацювати»
Розмовляючи з «лицем» Форуму вільної Росії Гаррі Каспаровим (інтерв’ю з ним на «Главкомі» читайте найближчим часом), стає зрозумілим, що найближчими місяцями російську опозиціонерів-емігрантів очікує час непростих переговорів. Уже всередині ліберальної опозиційної колоди. І уже на кінець квітня відбудеться анонсований Михайлом Ходорковським захід у Берліні, де різношерсні ліберальні групи намагатимуться заявити про об’єднання зусиль.
«Група Навального», «група Ходорковського», «група Каспарова», окремо ще є Ілля Пономарьов – усі ці політичні проєкти за рік війни так і не виступили навіть зі спільною декларацією щодо війни, яку розв’язала Росія. Це закономірно, бо кожна політична пісочниця хоче, аби саме її сприймали в Брюсселі чи Штатах як альтернативу діючому кремлівському режиму. Звідси – образи і ярлики, які всі ці частини ліберальної російської опозиції вішають один на одного. Наприклад, називаючи прихильників Навального «сектою». Але Тютрін оцінює, що за наступний рік об’єднання усіх груп можливе.
З останніх скандалів, який активно обговорювався і в кулуарах форуму, – звернення керівника Фонду Навального (ФБК) Леоніда Волкова до голови зовнішньополітичного відомства Євросоюзу Жозефа Бореля з пропозицією пом’якшити санкції щодо керівництва «Альфа-груп» Михайла Фрідмана, Германа Хана, Петра Авена та Олексія Кузьмичова. Частина учасників переконані: це кидатиме тінь на всю російську ліберальну опозицію, оскільки викриває зв’язок її лідерів з великим російським капіталом, побудувати який неможливо без верховної волі Путіна. Але для частини – це не проблема. Більше того, у числі спікерів «групи Каспарова» були і ті, хто також підписувався під подібними листами – зокрема, економіст Владислав Іноземцев, бізнесмен Євген Чичваркін, письменник Альфред Кох.
«До російських олігархів треба підходити, як до перебіжчиків КДБ у часи холодної війни. При умові, що вони здають всю агентуру впливу, здають всю інформацію, яку вони мають, і живуть далі тихим і спокійним життям, – запропонував свій рецепт нардеп Олег Дунда, єдиний із українських політиків, які були присутні на Форумі. – Так само мають зробити і Фрідман, і Абрамович, і інші – хай розкажуть, як вони обходили систему оподаткування, як побудована фінансова система Росії, яким чином вони були використані для обходу санкцій, як працює система лобістів у США, як і кого вони корумпували в Європі».
А поки Дунда запропонував російській опозиції почати з малого – створити фонд за голову Путіна.
В резолюції конференції місця цьому пункту не знайшлося.
Віктор Шлінчак, «Главком»
Коментарі — 0