Наступного року Україна відзначить 160-річчя історика та політика Михайла Грушевського
29 вересня народився Михайло Грушевський – «найбільший наш історик, більшого за нього не було». Саме так називав академіка доктор історії Ярослав Дашкевич (послідовник вчення Грушевського, що відсидів за це вісім років радянських концтаборів). На відміну від Ярослава Дашкевича, кремлівський диктатор Путін оцінює Грушевського інакше і називає академіка у своїх опусах «головним ідеологом українського націоналізму». Для пояснення причин такої поляризації оцінок історика варто нагадати дещицю з його життя і наукової спадщини.
1. Грушевський – автор «Історії України-Руси»
Михайло Грушевський першим написав повну історію України. Жоден з його попередників на це не відважився. Одні займалися княжими часами, другі – козаччиною, треті – окремими історичними розвідками. «Грушевський був завзятий, як мало хто. У праці і витривалості рідко хто йому дорівнював», – писав історик Іван Крип’якевич. Вочевидь завдяки цим особливостям характеру Грушевський взявся за таку фундаментальну працю. Він почав писати «Історію України-Руси» 1884 року і завершив наприкінці життя, тобто повних сорок років. «Ні один зі слов’янських народів не має такої великої історії. І ніхто із новочасних істориків не дав сам-один такого великого твору», – писав Іван Крип’якевич.
2. Праці Грушевського
Окрім великої «Історії України-Руси», Михайло Грушевський є автором шеститомної «Історії української літератури» і ще близько двох тисяч більших і менших розвідок та статей. Список його праць (тобто лише назви) займає понад 130 сторінок, а зібрання творів академіка складає 50 томів.
«Це була людина, яка практично не мала сну, – писав Ярослав Дашкевич, – він вставав о 4-й ранку, о годині 10-й ішов в бібліотеку або в архів, повертався о 5-й після обіду, сидів над паперами до 1-ї ночі… Лекції читав погано, бо на лекціях читав «Історію України» і по ходу правив. Гранки приносив на засідання Центральної Ради і правив, сидячи в президії. Писав, писав, писав…».
3. Михайло Грушевський – руйнівник головного імперського міфу
Грушевський спростував головний імперський міф про Русь – колиску російської цивілізації, триєдиний народ та росіян – старших братів українців. Академік науково обґрунтував висновки про княжу Русь – першу українську державу, яку створив український етнос: «Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія».
4. Боротьба з Грушевським
За руйнування міфу про «общерусскую историю» і «Русь-Россию» Грушевський одразу став ворогом імперії. Спершу Російської, далі – радянської. Широкомасштабний наступ на вчення академіка розпочався 1934 року, коли за підписами Сталіна, Жданова, Кірова вийшла директива із забороною розглядати історію Великоросії окремо від історії «других народов СССР» і насамперед українців. Негайно після вказівки з Москви українські більшовики заборонили твори академіка – їх вилучали з бібліотек, за зберігання чи читання суворо карали. Найзавзятіші вороги Грушевського очолили тоді головні університетські кафедри України, пропагуючи «единую и неделимую» історію братніх народів.
Доктор історії Ярослав Дашкевич у своїх спогадах про боротьбу зі вченням Михайла Грушевського наводить приклади «гріхів і злочинів», що їх інкримінували академіку. Приміром, керівна професура Київського університету звинувачувала Грушевського в «ігноруванні історичної близькості українського і російського народів… твердженні, що Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою трьох народів…»
У Львові на загальноміських зборах інтелігенції 1946 року поет Микола Бажан назвав школу Грушевського «резервуаром, звідки черпають водицю отруйну недобитки бандерівського підпілля».
Того ж року упродовж лише вересня-листопада у Львівському університеті студентам і професурі сім разів прочитали антигрушевську лекцію на тему «Викорінити наслідки буржуазно-націоналістичного перекручування історії України»…
Отак розгортався широкий фронт боротьби «нібито з Грушевським та його школою, а по суті з правдивою та об’єктивною історією України», – писав Ярослав Дашкевич.
І з того часу, як пояснює доктор історії Михайло Брайчевський (послідовник школи Грушевського, дисидент), «у радянській науці поступово створилося переконання, що минуле можна конструювати на свій смак і розсуд, і що історичною істиною є директива начальства».
5. Грушевський у пострадянській Україні
1991 року наукові висновки Грушевського увійшли до преамбули тексту Акту проголошення незалежності, де мовиться про «тисячолітню традицію українського державотворення».
Але десятиліття боротьби з академіком не могли минути просто так. Спростувати концепцію Грушевського про «тисячолітнє державотворення в Україні» не міг ніхто, (бо ж за нею 50 томів аргументів) і тому вчення академіка або оббріхували або замовчували (Ярослав Дашкевич називав «замовчування – лише одним з видів брехні»). «Університетська система в Україні, зокрема в її історичній ланці, стала опорою антиукраїнської реакції, фальсифікації історії України, боротьби з українською ідеєю», – писав Ярослав Дашкевич у своїй книзі «Постаті» (2007 рік). Зміни не відбулися навіть після 2014 року (тобто початку російсько-української війни) – у національних музеях України продовжували пропагувати «общерусскую историю», фасад КНУ ім. Шевченка пишався меморіальною дошкою Затонського (гонителя Грушевського і одного з організаторів Голодомору в Україні), а провідні українські історики були невтомними рупорами «русского мира» – головної ідеології Кремля. «Русскій мір починався не з Московського царства. Він народжувався на берегах Дніпра, на давній Київській Русі», – так стверджував академік НАНУ академік Петро Толочко 2018 року. Показово, що напередодні широкомасштабної агресії, у січні 2022 року, цей академік ще виступав на круглому столі Російського історичного товариства, присвяченого 368 річниці Переяславської ради, де головував директор Служби зовнішньої розвідки РФ Сергій Наришкін. Тож коли в березні 2022 року диктатор Путін заявив, що його армія «воюет на своих исторических землях» (бо «Русь – это Россия»), більшість йому повірила. І не лише у світі, але й в Україні, позаяк задовго до окупації на танках голови українських громадян були надійно окуповані міфами кремля. Неймовірно, але у розпал війни за ідентичність почався новий етап боротьби зі вченням Грушевського. У наступ пішло Міністерство науки та освіти і своїм рішенням скоротило тисячолітню державну історію на п’ятсот років, вилучивши з неї період княжої Руси-України.
У зв’язку з цим варто згадати історика Сергія Білоконя (послідовника історичної концепції Грушевського), який на початку незалежності публічно виступив із запитанням, що лишається актуальним донині: «А чи має Україна свою історичну науку?».
6. Послідовники Грушевського
Упродовж останніх ста років вагу наукових висновків Грушевського примножили своїми фундаментальними працями десятки іменитих вчених – академіки-мовознавці Кримський, Шахматов, Єфремов, Півторак, видатні історики Дорошенко, Липинський, Полонська-Василенко, Оглоблин, Субтельний, Брайчевський, Дашкевич, Білокінь… А нещодавно у Варшавському університеті вийшла фундаментальна монографія «Спочатку було слово». Її автори – професор Житомирського університету, членкор НАНУ Віктор Мойсієнко та професорка Варшавського університету Йоанна Ґетка – дослідили більше сорока писемних пам’яток періоду княжої Русі (11-14 ст) і дійшли висновку, що всі вони написані «рукою русина-українця» і свідчать про тисячолітню тяглість української мови – розмовної мови княжої України-Руси. Тобто все у відповідності до вчення Грушевського про український етнос, який тисячу років тому створив свою першу національну державу – Русь.
7. Грушевський – голова Центральної Ради
1917 року Михайло Грушевський очолив перший парламент незалежної України – Центральну Раду. Під його головуванням було ухвалено чотири універсали, що заклали основи української державності. Перший український парламент працював до квітня 1918 року, коли в результаті перевороту його розігнали німецькі військові. Знаменита історія під час останнього засідання Центральної Ради, коли до зали засідань увірвався німецький офіцер і розмахуючи револьвером перед обличчям Грушевського, кричав «Руки вгору!» Всі присутні піднесли руки догори. Єдиний, хто не підніс рук і запротестував проти поведінки німця, був Михайло Грушевський.
8. Знищення будинку Грушевського
1918 року до Києва після битви під Крутами підійшла більшовицька армія Муравйова. Найперше московські варвари взялися розстрілювати з гармат мазепинські храми і будинок Грушевського (академік збудував його на батьківську спадщину). Тогочасна газета «Киевская мысль» писала, як Муравйов вихвалявся цим подвигом: «Революционная месть заставила нас быть беспощадными… я зажег снарядами дом Грушевского, и он в течение трех суток горел, как яркий костер…».
У пожежі загинула мати Грушевського і згоріла дорогоцінна бібліотека, велика збірка мистецьких творів та невидані рукописи. Грушевський знайшов мужність «зовнішньо спокійно перенести цю втрату».
9. Грушевський і церква
«Михайло Грушевський виховувався в релігійній родині на традиціях українського православ'я, головна з яких – внутрішня віра», – пише доктор історії Ігор Гирич. У своїх щоденниках в юнацькому віці Грушевський писав про бажання «бути сином правди, а не зла, сином царства Божого, а не мирського». «Не для користи, не для слави, і не для гордої забави» хотів він працювати, а бажав «з Господом жити – от де щастя, от де слава!». Найсуттєвіший вплив релігії на людину Михайло Грушевський вбачав у формуванні моралі – як конкретної людини, так і всього суспільства. «Християнство, – писав Грушевський, – не спиняє духу самостійності, але спиняє… похоть, якесь духовне вередування – доторкнутися нам усім до свічки». У Києві Грушевський постійно відвідував служби у Володимирському, Софійському чи Михайлівському соборах.
10. Англомовний переклад «Історії України-Руси»
2021 року в Альбертському університеті (Канада) вийшов англомовний переклад десятитомника Михайла Грушевського «Історія України-Руси». Тож світ сьогодні вже має доступ до правдивої, понадтисячолітньої історії України.
«Грушевський прожив велике і бурхливе життя в складних і жорстоких умовах, – писав Ярослав Дашкевич, – Наше завдання – об'єктивно дослідити цю постать і все те, що діялося довкола неї. Та, незалежно від того, якими будуть результати дослідження, один висновок залишається непорушним: Михайло Грушевський був найбільшим українським істориком. І на це немає ради».
Ірина Костенко, для «Главкома»
Коментарі — 0