Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Кримський конфлікт – як наркотик для Путіна: Чому воєнний настрій може вийти з-під контролю

    • Focus Online
    • Розсилка
    Кримський конфлікт – як наркотик для Путіна: Чому воєнний настрій може вийти з-під контролю

    Питання – хто кого спровокував – опинилося в центрі уваги

    Хто розуміє російську мову, має нормальне відчуття справедливості та бодай трохи дивиться в ці дні московське державне телебачення – навряд чи в змозі не обурюватись: Україна буцімто навмисне спровокувала Росію, її військові кораблі отримали пряму вказівку не запливати до Керченської протоку – збудженими голосами та з обуреними обличчями розповідають диктори новин.

    Щоправда, потім наводяться докази нахабності українців – наприклад, так звані «письмові накази». А також «зізнання», яке український моряк, злякано дивлячись у камеру, монотонно зачитує з телесуфлера. Чи, скоріше – змушений зачитувати.

    Дуже важко відокремитись від штучного створення настрою, передивляючись пропагандистські телеканали – ті, які й в Німеччині мають багатьох глядачів з числа від трьох до чотирьох мільйонів російськомовних жителів. Військова сутичка, яка сталася в неділю в стратегічно важливому «голковому вушку» між півостровом Крим та російським материком, є всюди присутньою в російських ЗМІ – так само, як і в українських.

    «Я вбачаю небезпеку, що ці воєнні настрої можуть вийти з-під контролю»

    «Ця мілітаризація та ментальна мобілізація мене лякає, ми спостерігаємо за цим протягом років, але в ці дні ми переживаємо новий пік» - застерігає Андрій Липський, заступник головного редактора опозиційної до Кремля «Нової газети», в якій працювала вбита в 2006 році Ганна Політковська: «Я вбачаю загрозу в тому, що ці воєнні настрої можуть вийти з-під контролю». Особливо бентежним, за думкою Липського є те, що, як російський президент Володимир Путін, так і його український колега Петро Порошенко мають мотиви, аби відволікати від внутрішньополітичних проблем за допомоги зовнішньополітичної ескалації. Путін протягом багатьох років інструменталізує конфлікт з Україною, як «наркотик» для націоналістичних ура-патріотичних настроїв та задля власного рейтингу, каже публіцист – і, позаяк вплив цього наркотику зменшується, в нього є спокуса збільшити дозу. Натомість, Порошенко за кілька місяців до президентських виборів стоїть припертий спиною до стінки й терміново потребує дива.

    Питання – хто кого спровокував у неділю, є успіхом російської інформаційної стратегії

    Обидві країни, частково за допомоги одних й тих самих слів, звинувачують одна одну в провокації інциденту – з внутрішньополітичних міркувань. Хто кого насправді спровокував, навряд чи можна точно з'ясувати. Москву вже неодноразово ловили на брехні – легендарним стало твердження президента Путіна на початку 2014 року про те, що він не знає, хто є ті солдати без знаків приналежності в Криму – й вручення їм трохи згодом орденів. Подібні омани в очах агентів секретних служб, які нині розпоряджаються в Кремлі, є цілком нормальними чеснотами. Але найпізніше після того, як Київ у травні інсценував убивство антикремлівського московського журналіста Аркадія Бабченка, довіра до України в очах багатьох на Заході також похитнулася. Навіть, якщо Київ пояснив, що це інсценування було необхідним, аби врятувати людське життя.

    Те, що наразі саме це питання – хто кого спровокував у неділю – опинилося в центрі уваги, є успіхом російської інформаційної стратегії, тому що хто б не призвів до цієї конкретної ескалації – правова картина є однозначною: Крим належить, за міжнародними законами, Україні, ООН засудила російську анексію. Таким чином, і морський простір навколо Криму є українським. Але навіть, якщо брати до уваги російську точку зору, Москва мала всередині «російських територіальних вод» гарантувати, за параграфом 17ff Угоди ООН по морському праву, право на мирний прохід суден – пояснює юрист міжнародного права Ральф Янік.



    Україна лише користується своїми невід’ємними правами

    З правової точки зору так само важливо: Росія та Україна зобов'язалися в угоді від 2003 року, що їх військові та торгові кораблі в Азовському морі, а також в Керченській протоці мають право вільного пересування (freedom of navigation). Окрім того, обидві країни визначили ці води, як спільні «внутрішні води».

    Тобто, однозначно одне: хто б не спровокував це конкретне зіткнення в неділю – Україна чи, точніше, її військові кораблі лишень використали право, яке вони мають – і на яке вони тепер посилаються. Росія вже давно поводиться в Азовському морі провокативно та майже систематично порушує чинне право, особливо – згадану угоду 2003 року. Вона й тепер неправомірно блокує Керченську протоку.

    Саме з цієї причини важливо, щоб Захід зайняв однозначну позицію – що права та угоди мають виконуватися. Російські опозиційні політики – такі, як колишній віце-міністр газової промисловості Володимир Мілов – застерігають, що Путін використовує ситуацію в кризовому регіоні, щоб протестувати, наскільки далеко Захід дозволить йому зайти в порушенні чинного права та у використанні військової сили.

    Фактично, Берлін закликає жертву агресії «розслабитись»

    Саме з цієї причини багато сигналів, які зараз надходять зі столиць від Вашингтона до Берліна, є такими небезпечними. Наприклад, коли федеральний уряд Німеччини закликає обидві сторони до деескалації – ніби однозначна правова ситуація йому настільки ж невідома, як і факт, що з 2014 року в цьому конфлікті Росія нападає на Україну, а не навпаки. Фактично, Берлін закликає жертву агресії «розслабитись» - цинічна політика заплющування очей.

    До цього дуже пасує, коли близькі до уряду інституції буквально плутають ролі напасника та жертви в цьому конфлікті. Так, як це робить Центр східноєвропейських та міжнародних досліджень (ZOiS) в Берліні. Він був заснований завдяки багатьом мільйонам євро, за рішенням федерального уряду, як реакція на анексію Криму й має, взагалі-то, протидіяти російській пропаганді. Керівниця цього інституту, Гвендолін Сассе, якій критики закидають близькість до Кремля, у вівторок розповсюдила заяву для преси, в якій різко засудила – Україну, тобто – жертву агресії.

    Сассе палко розкритикувала запровадження воєнного стану Петром Порошенком. Це, щоправда, цілком зрозуміла та легітимна позиція – особливо, якщо згадати, що український президент в набагато напруженіших ситуаціях, з напруженими боями, саме цього кроку – тобто, запровадження воєнного стану – раніше завжди уникав. Далебі, те, що Сассе у своїй заяві для преси піддала різкій критиці лише реакцію Києва, не згадавши прямо винуватця – Росію та її агресію – просто приголомшує.

    Путін не має «жодного інтересу» до ескалації – сумнівне твердження

    Таке саме неподобство коїться, коли російський пропагандистський телеканал використовує ніщо інше, як кадри з новин німецького суспільного телебачення, аби підкріпити власні заяви. В конкретному випадку – на телеканалі «Росія» транслювалося інтерв’ю з програми каналу ZDF «Heute» з Сабіною Фішер з близького до уряду фонду «Наука та політика» (SWP), в якому вона стверджує, що Путін «не має жодного інтересу до ескалації». Сумнівне твердження.

    Подібні Appeasement – тобто, «заклопотаність» та самозаспокоєння – є вкрай небезпечними. Путін, правду сказати, інколи діє, виходячи з почуття приниженості та образи. Але навіть, якщо він не завжди діє раціонально (хто взагалі завжди так діє?) – все вказує на те, що кремлівський керівник не планує великі завойовницькі війни й не готовий ризикувати головою за свою державу. Для цього він надто нагадує торгаша. Набагато більш реалістичною є теза його колишнього віце-міністра Мілова, що Путін випробує, до якого кордону він може дійти. І, якщо Захід цей кордон не вкаже – це підштовхне Путіна до нових порушень.

    Сила Путіна полягає саме в цій слабкості Заходу. Замість політики «дрібних кроків» та «відвертання очей», ми маємо застосовувати подвійну стратегію: окреслювати чіткий кордон проти порушень права та агресії. Й водночас демонструвати Москві перспективу нового зближення, навіть щільної співпраці. На той випадок, якщо вона повернеться до правового підґрунтя. Гасло: «Ми бажаємо дружби та співробітництва, готові до них будь-якої миті, але поки Путін порушує право та використовує насильство – цього не буде». В такому сенсі кожна санкція має бути пов’язана з позитивним меседжем, спрямованим до простих росіян – наприклад, завдяки поступовим полегшенням візового режиму та програм обміну.

    Пустити все «на самотік» – може призвести до ескалації

    На часі – повернутись у відносинах із Москвою до основного рецепта Конрада Аденауера: розмовляти один з одним, сприймати російські побоювання серйозно і не давати їм жодної поживи, але водночас демонструвати силу та єдність. Обидвох останніх якостей дуже не вистачає.

    Замість цього західні діячі більше нагадують сомнамбул. Вони просто дають процесові йти, як він йде. Це може призвести до катастрофи. «Я боюсь, що між Києвом та Москвою відбудеться ескалація, якої ніхто не бажає, але яку вже більш ніхто не може зупинити» - попереджає Андрій Липський з московської «Нової газети». Й нагадує про досвід Першої Світової війни: тоді так само багато хто відвертав очі, аж допоки процес не набув власної динаміки, яку зрештою ніхто більш не міг контролювати, що й призвело до початку війни.

    Борис Райтшустер, Focus Online

    Переклад для «Главкома»: Борис Немировський

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ