Якщо журналістика є першою чернеткою історії, то «Вторгнення» Люка Гардінга скидається на першу редакцію
З-поміж мільйонів жахливих, карколомних, а часом і надихаючих фото, які з’явилися в Україні після вторгнення Росії дев’ять місяців тому, є одне, яке вразило особливо. Мова йде про фотографію користувача Wolf_68, який намалював графіті на стіні одного з будинків у Бучі – місті, де в березні цього року російські війська вчинили жахливу розправу над українським мирним населенням. Журналісти Reuters швидко встановили, що в кількох соціальних мережах під ніком Wolf_68 був зареєстрований російський солдат з російського Пскова.
Wolf_68 виділяється з-поміж інших не лише тим, що для військових злочинців є доволі незвичним підписувати свої «роботи». Цей момент є прикладом війни, сформованої використанням її учасниками соціальних мереж, зокрема Twitter, Instagram та розробленого росіянами додатку Telegram. Медіатехнології часто визначають війни в народній пам’яті – від фотографій Метью Брейді про громадянську війну до зернистих телевізійних зображень В’єтнаму та висвітлення війни в Перській затоці на кабельному ТБ, яка видавалася настільки ретельно зробленою постановкою, що спонукала французького філософа Жана Бодрійяра зробити доволі нахабне припущення, нібито цієї війни насправді не було.
Зображення, що транслюються з України, функціонують як геть інший інструмент для його учасників. Це конфлікт, учасники якого самі діляться зображеннями з поля битви. І в цьому конфлікті відбувається легкий доступ до таких зображень, що породив кустарну індустрію аналізу відкритих кодів у всьому світі, в якому вже не дивно бачити, як президент України сперечається з Ілоном Маском у Twitter, або як деякі з провідних політичних союзників Володимира Путіна критикують дії російських військових у Telegram.
Війна в Україні може бути першою Twitter-війною
Велика кількість розповідей з перших вуст, здавалося б, з одного боку, полегшує роботу традиційного військового кореспондента, бо переконливих матеріалів для зібрання не бракує, а з іншого – ускладнює її, бо що ще журналіст може сказати про війну, чого не сказали її учасники?
До відповіді на цей виклик береться ветеран-кореспондент видання Guardian Люк Гардінґ, чия нова книга «Вторгнення: внутрішня історія кривавої війни Росії та боротьби України за виживання» (Luke Harding «Invasion: The Inside Story of Russia’s Bloody War and Ukraine’s Fight for Survival) є частиною першої хвилі розповідей про війну. Останнє десятиліття було дуже насиченим для Гардінґа: упродовж останніх 11 років він написав вісім книг (включно з цією) на такі теми, як Джуліан Ассанж і WikiLeaks, розслідування передбачуваної змови Дональда Трампа з Кремлем і вбивство російського шпигуна й критика Путіна Олександра Литвиненка. Часто, як і в цьому випадку, він розповідає історії, які все ще продовжують відбуватися. «Вторгнення» завершується контрнаступом України на Харків на початку вересня. Моя копія для рецензії надійшла на початку листопада. Якщо газетні репортажі є «першою чернеткою історії», то ця видається першим її першою редакцією.
Перебуваючи в Москві до 2011 року, коли Кремль вигнав його за нібито критичне висвітлення подій у Росії, Гардінґ здобув унікальну кваліфікацію для розповіді цієї історії. Він був у Києві, коли розпочалося вторгнення, і більшу частину минулого року провів в Україні. Він талановитий оповідач, і його миттєва реконструкція подій у Бучі та останніх подій на металургійному заводі «Азовсталь» в Маріуполі видається майже нестерпно жахливою і вражаючою.
І все ж, коли я підійшов до цієї книги, моє перше запитання було: для кого вона? Кожен, хто стежить за війною досить уважно, щоб купити цю книгу, уже знайомий з більшістю історій, про які в ній розповідається. Ці події дуже свіжі, а їхні результати ще надто невизначені, щоб автор міг зробити якісь узагальнення та висновки щодо їхнього значення. Проте книга однозначно залишає незабутні враження.
Гардінґ неодноразово повертається до ролі соціальних медіа. Війна в Україні може бути першою Twitter-війною – а з огляду на стан речей у Twitter, можливо, й останньою. Хоча її бойові дії були напрочуд ефективними, найбільш переконливою перемогою України була перемога в інформаційному просторі. І Гардінґ стверджує, що ця розповідь – це зусилля всього суспільства. Як свідчать синьо-жовті прапори, які все ще майорять на будинках по всьому Заходу, ця країна напрочуд добре вміє розповідати світові свою історію. «Щойно перший ворожий танк виїхав у поле зору, – пише Гардінґ, – українські громадяни «тихенько потягнулися до своїх телефонів».
Звісно, ніхто не може бути кращим прикладом за Україну в плані володіння інформаційним простором, адже колишній комік став президентом країни. Напередодні війни, коли він постійно применшував або відкидав попередження західних урядів про неминуче вторгнення Росії в Україну, Володимира Зеленського багато хто в Україні та за кордоном розглядав як небезпечного недоумка, «завжди на два-три кроки позаду того, що відбувається», як цитує Гардінґ одного з колишніх українських чиновників.
Однак, як виявилося, відразу після початку війни, Україні в її найтемніші моменти потрібен був не майстер-стратег на полі бою, судячи з усього, більшість ключових військових рішень Зеленський залишає своїм генералам, а людина, яка дуже добре вміє грати президента на телебаченні, що Зеленський і робив упродовж багатьох років у своєму телесеріалі «Слуга народу».
Гардінґ описує, як Зеленський проводить свій «майстер-клас із обміну повідомленнями та емоційного охоплення», особисто вибираючи ракурси та місця для своїх відео – часто на розчарування його помічників служби безпеки, які воліли б, аби він залишався в бункері, який добре охороняється. Йому допомагає команда радників, багато з яких є «шоураннерами» – ветеранами телекомпанії Зеленського. Контраст із жорстко контрольованим і цензурним медіа-середовищем Росії та її дедалі замкнутішим та непостійним президентом є неймовірним. Війна навряд чи закінчиться найближчим часом, і Росія все ще має величезну військову перевагу, але сьогодні запеклим ворогом Зеленського є Путін, якого на світовій арені колись вважали майстерним тактиком і чимось на кшталт шоумена.
Найпереконливішим аргументом Гардінґа може бути його твердження про те, що агресія Росії проти України з 2014 року «консолідувала українську націю та ідентичність». Останні роки Путін витратив на те, що здається ізольованим і божевільним зануренням у підручники історії в пошуках доказів того, що Україна «не є країною». Цей аргумент і раніше не витримував критики, але своїми власними діями він, за іронією долі, вчинив дуже багато для того, щоб зробити українську національність «реальною».
Гардінґ провокаційно стверджує, що секретною зброєю України у війні є не якісь надані США ракети чи система протиповітряної оборони, а «режим соціальної організації». У той час як нинішнє російське суспільство є «вертикальним у своєму мисленні і завжди дивиться вгору на феодала», українці є «горизонтальним колективом або надорганізмом». Він цитує свого друга, відомого українського письменника Андрія Куркова, який описує свою націю як «організовану анархію» волелюбних індивідуалістів. У цьому контексті передбачувана слабкість довоєнного державного устрою України – її корумповані політики та слабка центральна держава – перетворюються на сильні сторони. Цитується й український філософ Володимир Єрмоленко, який навіть розширює цю ідею, стверджуючи, що «лейтмотивом української літератури, історіографії та філософії є протистояння централізованій ідеї держави та всесвіту». Це робить суспільство, яким дуже важко керувати у звичайний час, дуже ефективним для повалення поганих урядів чи для протистояння вторгненню божевільного диктатора по сусідству.
Після того, як загинуло 50 тис. людей, перемоги немає. Війна – це цілковите божевілля
Соціологи можуть не погодитися з таким узагальненням, але це книга не вибачається за тотальне прославлення української справи, що є доволі незвичайним для журналістської роботи. Твори безпристрасного аналізу з’являться тоді, коли гармати замовкнуть.
Попри те, що Гардінґа надихають (як, мабуть, і його читачі) історії українського опору, про які він розповідає, він ніколи не втрачає з поля зору жахливої трагедії, через яку ці жертви були потрібні. Як із сумом відповів один український військовослужбовець на запитання Гардінґа, чи переможе Україна: «Після того, як загинуло 50 тис. людей, перемоги немає. Війна – це цілковите божевілля».
Джерело: The Washington Post
Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)
Коментарі — 0
