Вікна Овертона для Володимира Путіна
Чергові – з череди майже безупинних – військові навчання російської армії, тепер у Південному військовому окрузі РФ (зараз вони переходять у нові навчання – «Кавказ 2016»), не можуть не хвилювати український загал. Через цілком зрозумілі причини. Саме під проведення навчань маскувалися попередні прямі вторгнення російських військ на українську територію.
Володимир Путін є непідробним консерватором і аж ніяк не відрізняється радикалізмом, непередбачуваністю чи «революціонерством». Тому фронтальний наступ на Україну в стилі Сталіна або Гітлера – не в його стилі.
За офіційними даними української розвідки до кордонів України цього разу (не рахуючи адміністративний кордон з окупованим Кримським півостровом) було перекинуто 41 тисячу російських вояків – але вочевидь, цієї кількості, у випадку відповідного використання цих сил, може вистачити лише для локальних операцій в межах Донбасу.
Тим більше, що зараз – далеко не серпень 2014 року (хоча і тоді, як тепер достеменно відомо, плани підтримки російськими військами підриву всього Півдня та Сходу України зазнали фіаско). Фронтальний наступ вимагає багатотижневих бомбардувань, компетентності в міській війні, та й багаторазової (щонайменше, потрійної) переваги в людській силі та техніці, і найголовніше – моральної готовності до багатотисячних втрат. В українському випадку – втрат у рази більших.
Нічого подібного на сьогоднішній день – попри щоденну зливу бомбардуючої пропаганди ненависті та мілітаризму, яка падає на хворі мізки російських телеглядачів – про Москву сказати не можна. Вісім років тому Кремль заледве впорався із операцією на рівні однієї загальновійськової армії – але і тоді, в Грузії, зазнав непотрібних, пояснюваних лише нехлюйством, втрат у повітрі та навіть у складі командування свого інтервенційного корпусу. Нинішня сирійська інтервенція Кремля перетворилася на повільну катастрофу – станом на початок вересня коаліція асадистів, більшість вояків якої є найманцями, зокрема іранцями, ліванцями та росіянами, фактично втратила всі території, захоплені в опозиціонерів за перше півріччя 2016 року.
Тому теперішні дії Путіна (навряд чи є сумніви, що безперервними навчаннями насправді керує саме він особисто) більш доцільно розглядати у дипломатичному, політичному та медійному контекстах. Причому в усіх трьох Росія радше продовжує застосовувати гібридні методи.
З точки зору зовнішньої політики – це відповідь на Варшавський саміт НАТО. Єдиний випадок, коли Путін справді поспішив, – це Крим. Але й тоді, враховуючи аматорський підхід ультраімперського флангу Кремля до тієї операції, засвідчений «плівками Глазьева» - рішучість української сторони могла би принаймні ускладнити або зірвати реалізацію анексії.
Зверніть увагу, що навіть тих своїх підлеглих, які проштрафилися чи розлютили диктатора, він знімає лише тоді, коли обставини інцидента вже майже забуто громадською думкою, а сама відставка оформлюється якимись технічними причинами і переважно буває «почесною», без явного глузування.
Так і в інших площинах – Путін майже ніколи не демонструє схильності до емоційних рухів, адже він одночасно є продуктом і генератором бюрократичної «візантійщини». Як відомо, російський президент кілька разів змінював свою думку щодо зустрічі із лідерами Франції та Німеччини «на полях» саміту G20 в Китаї, а з держсекретарем Керрі Сергій Лавров пробалакав чи не дванадцять годин (хоча формально йшлося про Сирію). Це вказує на пріоритети.
Саме поточна поразка в Сирії, поглиблена тонкою підступністю Ердогана, який «виманіпулював» Москву до зради курдів і Башара Асада – це щось, від чого терміново слід відвернути увагу, як міжнародну, так і внутрішньоросійську.
Тому майже паралельно до Вашингтону їде «експерт-лобіст» Руслан Пухов, член громадської ради при Міністерстві оборони РФ – про зміст надісланих із ним до США сигналів детально розповів Андрій Піонтковський: мовляв, Росія продовжує пропонувати скасування загроз країнам Балтії в обмін на згоду передати Україну до кремлівської «зони впливу». Зрозуміло, що це торгівля повітрям – ренесанс НАТО та розгортання нових сил західних союзників на Балтиці та східних Балканах чітко продемонстрував сформовану готовність Альянсу дати відсіч російському агресору.
Тим не менш – Путін діє методом «вікон Овертона» (концепція спектру прийнятності публічно висловлених ідей), намагаючись намацати межі витривалості Заходу, оскільки вони, ці кордони дозволеного – на жаль, і дотепер не є якимись жорсткими.
Звісно, для України це намацування є невротизуючим фактором – проте, комплекс причин, що зупинив Путіна в 2014-2015 роках, не тільки діє і сьогодні, але й посилився.
По-перше, це - зміцнення українських збройних сил, їхня готовність зокрема і всього народу загалом до спротиву (і це при тому, що ані постійний артилерійський обстріл, ані диверсійні рейди через лінію фронту, ані важкий соціально-економічний стан України, головною причиною якого є російська агресія, не змогли, як на це сподівалися у Москві, деморалізувати українську націю).
По-друге, це прискорення дорослішання інфантильних західних еліт. Воно пов’язане із досить нахабними втручаннями «регіональної», за словами Обами, держави не куди-небудь, а в процес обрання «імператора нового Риму» (нехай, «лідер західного світу» звучить краще), а саме нового президента США.
У Європі лише тепер почала розглядатись як небезпека та системна підтримка, яку надає Москва будь-яким сепаратистським рухамна континенті, а також правим і лівим радикалам.
Крім того, провалюються – через зверхню і аматорську поведінку Росії – і проекти створення трьохстороннього альянсу із Іраном і Туреччиною. На рівних Росія співробітничати не може, а бути правдиво антизахідною лігою не бажають двоє інших учасників, які лише штовхають перед собою це страхітливе ведмеже опудало...
Не можна сказати, що в самому Кремлі, на внутрішньому рівні прийняття рішень– хоча він і звузився до маленького кола путінських конфідентів –не розуміють всього вищезгаданого. Відповідно, політичний і медійний контексти брязкання зброєю біля українських кордонів для Путіна навіть важливіші за дипломатичний (на якому відбувається чергова спроба «гри в Гітлера», удавання із себе маніяка). Хоча всі три ці контексти в російській державній поведінці і зав’язано у Гордіїв вузол.
Внутрішньополітичний контекст – це залякування еліти, помітна частина якої висловлює незадоволення «ватною ізоляцією» Росії. Але мілітаризм – як передбачувано! – вже вмонтовано до пучка духовних скреп російської системи, адже навіть перевидання піонерської організації тепер називається... «Юнармією». Це залякування особливо важливе перед квазівиборами 18 вересня, на яких Кремлем поставлено чітке завдання перемоги без явних фальсифікацій. Єднання навколо партії Путіна (яка все одно «мусить» взяти не менше як 226 місць) – зрозуміла і проста стратегія, що добре працює, коли сказати населенню про соціально-економічні питання нічого. А перехід до поступового замовчування сирійської ситуації переводить у фокус громадської уваги «федеральних каналів» у РФ допоміжну (з часів поразки «Новоросії») роль Путіна в якості захисника «руського міра».
Для України це, звісно, небезпечно з точки зору посилення гібридного насильства на Донбасі та загалом терористичної загрози у всій країні. Але до війни, яка відправлятиме додому сотні трун щодня – путінський режим не готовий. Та й чи буде готовий коли-небудь?
Тим більше, що з точки зору використання «вікон Овертона», що вимагають від гравця випробування меж можливого, ходіння по лезу – фронтальне вторгнення до України із величезною вірогідністю стане останньою помилкою деградуючої недоімперії.
Коментарі — 0