Руйнування Каховської ГЕС принесло спустошення. Але декому воно дарувало свободу

Уночі вона дивилася на мерехтливі вогні свого рідного міста, розташованого всього за милю від неї, але воно було наче в іншому світі. Місяцями вона трималася подалі від загроз війни, на острові посеред Дніпра. Там вона опинилася, коли була у відпустці, але коли лінія фронту минулого року перемістилася, жінка з дітьми опинилися у пастці.

Щоб прогодувати дітей, вона ловила рибу в Дніпрі та збирала консерви на покинутих дачах. Вона ховалася від російських солдатів, які іноді патрулювали острів, і з острахом прислухалася до артилерійських залпів над головою.

Лише завдяки тому, що островом пройшла потужна повінь, яка змила деякі російські позиції, Катерина Крупич змогла втекти з окупованого Росією лівобережжя Херсонщини.

Знищення дамби на річці Дніпро і повінь, що послідувала за цим, принесли руйнування десяткам тисяч людей на півдні України. Для Крупич та десятків інших людей це також принесло свободу, шанс возз'єднатися зі своїми близькими.

Порятунок через лінію фронту був небезпечним. Три людини загинули від російських обстрілів під час спроби прорватися, повідомила українська влада. Проте попри небезпеку пвідрив дамби дозволив українським спецпризначенцям врятувати 132 людини з окупованої Росією території.

«Завдяки повені нам вдалося дістатися дому», – сказала Крупич в інтерв'ю після того, як зійшла з рятувального човна зі своїми дітьми, босоніж і виснажена. Вона вперше за 15 місяців опинилась за межами російської окупації.

Катерина Крупич тримає на руках свою доньку Марію, якій чотири роки, після того, як їх було врятовано

Фото: The New York Times

Утримуваний Росією східний берег Дніпра – низинна територія з очеретяними болотами і островами, усіяна невеликими селами і дачами мешканців Херсона. Під час повені вона перетворилася на відкриту воду, з якої стирчали лише дахи будинків.

Крупич живе в Херсоні, який був захоплений росіянами невдовзі після їхнього вторгнення на початку минулого року. У листопаді вона, її батько та двоє дітей відпочивали в будиночку на острові, коли раптом лінія фронту змістилася. Українські війська відвоювали всю територію на західному березі Дніпра, яку утримували росіяни, включно з Херсоном. Річка стала новим фронтом. Вони опинилися у пастці, не маючи можливості повернутися додому.

На острові не було магазинів. Побоюючись арешту росіянами, 40-річна Крупич не наважувалася зайти вглиб російської території.

Замість цього вона дзвонила знайомим і просила позичити їжу з комор їхніх порожніх дач та ловила рибу. Разом з дітьми, 12-річним Максимом і чотирьохрічною Марією, вона також полювала на консервацією в руїнах зруйнованих обстрілами будинків.

«Так ми виживали, – каже вона. – Не було можливості купити їжу або кудись поїхати». За її словами, Марія була занадто маленькою, щоб зрозуміти, в якому становищі вони опинилися, але Максим почав хвилюватися і гризти нігті. «У дитини був стрес», – каже вона

Після прориву дамби сім'я завантажилася у човен, щоб дістатися до безпечного місця на верхньому поверсі сусіднього триповерхового будинку. Коли вони намагалися залізти у вікно, вода почала відносити човен з батьком і сусідом, які все ще перебували у ньому.

«Я відчайдушно кричала: «Зробіть щось!» – сказала Крупич, – але течія змила човен з поля зору. Вони намагалися, але вода забрала їх у ніч».

Наступні 24 години вона не знала, що з ними сталося, і боялася найгіршого.

Залишившись наодинці з сином і донькою, Крупич провела ніч у відчаї, тремтячи у голоді.

Скориставшись хаосом повені, українські спецпризначенці за допомогою безпілотників зуміли спочатку скинути їжу та воду людям, які застрягли на дахах будинків в окупованих районах, а потім на моторних човнах переправитися через фронт – розлитий Дніпро – і врятувати декого з них.

Полковник Роман Костенко, народний депутат України, який також служить в українській армії, повідомив, що безпілотники були перенаправлені зі своїх звичайних місій зі скидання вибухівки на російські танки для доставки продовольства і води, в той час як військові готувалися до відправки швидкісних катерів.

Перед порятунком полковник Костенко показав відео, зняте з безпілотника, на якому жінка махає рукою з вікна затопленого будинку. Це була Крупич.

Перша надія у Крупич з'явилася на світанку, коли вона почула гудіння дрона над будинком. Вона вилізла через мансардне вікно в даху і побачила, як він завис над нею.

Дрон почав скидати пляшки з водою. Приціл не був ідеальним. Перші кілька пляшок пролетіли повз вікно, відскочили від даху і впали у воду. Потім дрон скинув вісім пляшок, одну за одною, в її витягнуті руки, сказала вона. Приблизно через 10 хвилин він повернувся, щоб скинути два банани і пакет горіхів, зібраних в згорток обмотаний малярським скотчем.

«Я не могла повірити своїм очам, – сказала вона. – Я була така щаслива».

Протягом дня дрон відвідував їх кілька разів, щоразу скидаючи їжу або воду. «Я почувалася набагато краще, знаючи, що моїм дітям буде що їсти, – сказала вона. – Це було диво».

У другій половині дня прибув швидкісний катер з українськими солдатами і забрав їх у безпечне місце. «Це було так страшно, тому що це було дуже небезпечно для життя тих солдатів і для нас, – сказала вона. – Росіяни були дуже близько».

Крупич і Максим пішли вбрід до берега, а солдат ніс Марію на руках. Зібрався натовп, який пропонував дітям цукерки.

«Ще один день – і все було б скінчено», – сказав Максим про час, проведений сім'єю без їжі та води на даху.

«Я не можу повірити, що ми це зробили», – сказала Крупич.

Пізніше того ж вечора інша українська рятувальна місія повернулася з двома іншими: батьком Марії і сусідом.

«Увесь цей час, поки ми були на острові, я могла бачити своє місто, – розповідає вона про місяці, проведені в ізоляції. – Воно було так близько, але я не могла повернутися додому».

Джерело: The New York Times

Перклад: Олександр Груздєв, для «Главкома»