Україногейт в США. Київ грається з вогнем

Україногейт в США – скандал, до якого українське експертне середовище поставилося доволі поверхнево. Насправді ж ця історія може стати причиною похолодання у відносинах двох держав і провалом зовнішньої політики президента Зеленського, навіть більшим, ніж сумнозвісна формула Штайнмаєра, яка нині у всіх на вустах. При цьому, на жаль, успішні реформи не є дієвим засобом для значного покращення стосунків України зі США (тут доцільно згадати прохолоду у відносинах з Вашингтоном часів пізнього Кучми, коли прем'єру Ющенку відмовляли навіть у кредитах, які надавалися його більш сумнівним попередникам, на кшталт Лазаренка).

Спробуємо окреслити поточну ситуацію у Вашингтоні і позицію Штатів стосовно України. Де-факто існує двопартійна підтримка України в Конгресі, лояльність керівництва розвідувальної спільноти та безпосередня участь військових зі США у перепідготовці наших Збройних сил.  Дональд Трамп хоча і має певну схильність до ізоляціонізму, однак так само не стоїть на заваді бажанню України відстояти свій суверенітет і територіальну цілісність (та і не має насправді для цього повного інструментарію, тут потрібен Конгрес). Ані демократів, ані республіканців не можна назвати агентами російського впливу – лише окремі персони могли бути помічені у цьому, та й вони радше мають обмежений вплив на партії, а не керують ними безпосередньо. При цьому, Україна відверто недооцінює роль партій і навколо партійних організацій США як агрегаторів вироблення політики держави, чого явно не можна сказати про РФ.

У такій ситуації демократи раптово піднімають скандал щодо переговорів Трампа з Зеленським, у яких нібито мали місце перевищення службових повноважень і тиск з боку президента США. Важливо нагадати, що Трамп набив собі оскомину Україною ще у 2016 році. На ізоляціоністів всередині Республіканської партії США скандал з Манафортом дійсно мав визначний вплив - він дав можливість посилити РФ антиукраїнські настрої в цьому середовищі (частково їх можна відслідковувати через позицію ресурсу The American Conservative, належного до лояльного РФ політолога і теоретика палеоконсерватизму Патріка Бьюккенена). Тепер українська карта знову на столі: весь цей вона була козирем в руках Демократичної партії, але згодом можливість такого козиря з’явилась і в республіканців.

Проти Трампа в 2016 році була використана «амбарна книга» Партії Регіонів. Ця українська історія фактично збила з політичного небосхилу консультанта майбутного господаря Білого Дому Пола Манафорта, а він мав серйозні позиції в оточенні Трампа. Практично від початку, це була історія режисована демократами. Про справжність «амбарної книги» заявила одна українська установа - НАБУ вустами свого очільника Артема Ситника. При цьому, створення НАБУ в Україні серйозно просувалося Посольством США часів правління демократів, але в часи республіканців ставлення до нього значно охололо (хоча, адженда демократів лишалася в посольстві США України безальтернативно домінуючою до самої відставки Марі Йованович). Не менш цікавим фактом є зміна ставлення США до антикорупційної тусовки після приходу до влади республіканців. При цьому ми маємо розуміти, що посольство США розглядає антикорупційні організації як додаток до НАБУ - тобто громадські інститути і ця установа діють в одному напрямку, антикорупціонери багато в чому є генераторами публічної лояльності до структури, і навпаки - структура надає громадським організаціям реального впливу на політику. Врешті громадський тиск знизу для створення НАБУ проводився саме тими ж антикорупціонерами.

Неформальним куратором створення НАБУ в посольстві США в Україні був демократ Джордж Кент, який просував зокрема на посаду аудитора НАБУ Роберта Сторча. Довгий час за Сторча активно висловлювалися і люди, що активно сприяли створенню НАБУ у медіаполі та серед активістів – Сергій Лещенко та Віталій Шабунін. При цьому існують і прямі згадки про допомогу НАБУ демократам під час виборів. Зокрема, нині колишній нардеп 50Борислав Розенблат, який є обвинуваченим у так званій «бурштиновій справі», оприлюднив запис, на якому людина із голосом директора НАБУ Артема Ситника розповідала, що допомагала кандидату у президенти США Гілларі Клінтон під час виборів у 2016 році. Про це він написав на своїй сторінці у Facebook.

Звісно, Розенблат - не журналіст-розслідувач, а лише компрометований політик. Однак те, що він не політик-міжнародник, а дійсно знаходиться під тиском слідства, і дає підстави думати, що цей запис зовсім не фальшований в його інтересах, а лише злитий у мережу через нього, наприклад, в обмін на лояльність. 

Цікаві і інші доволі показові випадки підігравання НАБУ демократам: які створюють враження загальної лояльності до партії з боку української державної установи. За твердженням Юрія Луценка, Сергій Лещенко принципово замовчав про фігуранта «амбарної книги» демократа Крейга, тоді як на весь світ сміливо заявив про присутність у ній Манафорта.

Про роль Ситника і НАБУ у приховуванні імені демократа Крейга говорить і стаття на ресурсі ОРД, який дуже полюбляють працівники українських спецслужб. Про його «спецслужбістський» нахил говорить і назва - абревіатура ОРД означає «оперативно-розшукова діяльність».

Цікаві і безпосередні заяви посла США Йованович на користь антикорупційного руху та інституцій, створюваних за сприяння демократів. Було би дивно вважати, що заява Лещенка щодо амбарної книги і аналогічні заяви очільника НАБУ Ситника не були зроблені без завчасного відома демократів. Навіть якби ця ініціатива з самого початку походила дійсно від Лещенка та Ситника, вони все одно мали консультуватися з представниками демократів, адже фактично входили в гру, якої не знали до кінця і могли нашкодити.  Наприклад, Манафорт міг бути подвійним агентом, і працювати на демократів, отож виведення його з гри без відома сильних світу цього могло вести за собою великі проблеми для ворожого Трампу табору.

Не менш показовим фактом є і те, що Лещенко, Шабунін та Ситник надзвичайно активізувалися, коли почалася власне хвиля скандалу з розмовою Зеленського і Трампа. Саме бажання справедливості не дуже пояснює цю активізацію - Манафорту вже оголосили вирок, і історія нібито закінчена.

У самих Штатах ми бачимо, що спецслужби фактично знаходяться у конфлікті з Трампом і у цій ситуації так само підіграли демократам. Стаття Рейчел Клейнфельд з Фонду Карнегі написана ще до рік до Трампгейту вказує на ризики, пов'язані з політизацією органів національної безпеки в США.

При цьому, ряд медіа помітили цікавий факт: спецслужби офіційно змінили підхід до поняття whistleblower. Саме такий статус має працівник спецслужб, який написав звіт про зловживання службовим становищем Трампом у розмові з Зеленським. За добу до заяви демократів про потребу публікації стенограми розмови Трампа спецслужби скорегували документи з цього приводу, прибравши акцент на тому, що свідок повинен мати безпосередню інформацію про посадовий злочин, про який він заявляє, а не опосередковану через інших осіб. 

Це значно змінює ситуацію: у разі підозри у неправдивих свідченнях працівнику спецслужб загрожує серйозне покарання, якщо він дійсно вигадав інформацію нібито отриману безпосередньо, але дає можливість уникнути покарання, якщо він посилатиметься на наприклад анонімних інформаторів, які ввели його в оману.

У той же час, сам звіт від whistleblowerа критикується екс-працівником ЦРУ, який прочитавши його прийшов до думки, що він писаний доктором права, а не офіцером.

Між іншим, про химерну і не дуже вичесану манеру американських розвідників писати звіти уже давно ходять цілі легенди. Звіти розвідників, які намагалися вдарити по Трампу, вже траплялися. За твердженням ВВС, британський екс-розвідник Кріс Стіл за гроші лобістів Демократичної партії вже складав такий звіт щодо зв'язків Трампа з Росією і був підданий нищівній критиці за неточність.

На додаток до попередніх фактів лояльності спецслужб США до демократів, можна додати ще й організовану заяву групи екс-розвідників.

Тому, поки українські медіа ставляться до новин зі США і заяв політиків як до перевірених і безальтернативних фактів, було б варто пошукати тут політтехнології і приховані інтереси.

Тепер варто скласти цілісну картину небезпек, які виникають для України. По-перше, демократи мають досі великий вплив на американські спецслужби, це значно обмежує владу Трампа, особливо в міжнародних питаннях. У той же час, імпічменту досягнути їм все-таки не вдасться: ця спроба імпічменту Трампа занадто схожа на попередні. Скандал з суддею Кавано, безуспішне розслідування російського втручання у вибори - в усіх випадках фігурували гучні заяви демократів, які стихали по мірі оприлюднення фактів і початку розслідування. Демократи хочуть витиснути ще більше зиску з протестного електорату, і цього теоретично можна досягнути через постійні скандали. При цьому, якщо Трамп виходить з гри, то фактично виходить з гри і Республіканська партія: до президентських виборів у них немає сильного кандидата-альтернативи Трампу, навіть більше: немає сильної течії, яка могла б цього кандидата виставити, немає часу на ґрунтовну його підготовку.

Інша ситуація, якщо виходить з гри Джо Байден: у демократів дійсно є сильні кандидати окрім нього, і за рейтингом його вже наздогнала Елізабет Уоррен. Якщо республіканці втрачають владу внаслідок українського скандалу, це, звісно, не означає, що вони всі через це зненавидять Україну. Але це дає Росії небувалий простір для маневру: Москва може серйозно вплинути на ізоляціоністів і крайніх правих в лавах Республіканської партії, активізувавши повістку невтручання в світові справи і повернення до «старого», довоєнного консерватизму. Як наслідок, підтрика Республіканської партії США може бути втрачена Україною через те, що над нею переберуть контроль ізоляціоністи. Попереднім таким фактором, який активізував ізоляціоністську течію в лавах партії, ба більше, фактично вивів її з коми, була війна в Іраку і її наслідки для американців, які дозволили критикувати активну зовнішню політику Республіканської партії.

У той же час, Україна все ще стоїть перед загрозою. І Лещенко, і Ситник, і Луценко ще скажуть багато речей про втручання демократів і республіканців в нашу політику. Небезпека є в тому, що підіграючи одній стороні, ми автоматично ставимо себе в дурнувате становище перед іншою. У 2016 році так і сталося, і ми самі не помітили, як Україна опинилася в медійній і політичній бульбашці демократів. Вийти з цієї ситуації, на щастя, вдалося з порівняно невеликими втратами. Але чим доведеться платити вдруге за таку помилку? Поки що відповіді на це ніхто не знає. Цілком вірогідний провал зовнішніх зносин з однією з ключових політичних партій США, що неприпустимо у будь-якому випадку, якою б ця партія не була.

Президент Зеленський має усі шанси почати з чистого аркуша і не асоціюватися з помилками попередників. Однак, це залежить від його інтуїції та такту у цій ситуації.

Владислав Вєтров, для «Главкома»