Ті, хто вважає, що найбільший потік біженців нині штурмує Середземномор’я, помиляються…
Прив’язувати власну економіку до видобування корисних копалин – це в сучасному світі прямий шлях до катастрофи. Найкраще підтвердження цьому – Венесуела, країна з найбільшими у світі розвіданими запасами нафти. Всі ці багатства разом не врятували цю «соціалістичну» державу від глибокої кризи. Мільйони венесуельців намагаються тепер покинути країну, де в прямому сенсі нема чого їсти.
Венесуельська економіка довгі десятиріччя була повністю прив’язаною до нафтовидобування. Звичайно, існували деякі інші галузі. Але основні статки венесуельці мали саме з неї, нафти-матінки. Вона була хлібом і до хліба, вона освітлювала оселі та лікувала мешканців «соціалістичного раю», озброювала армію та поліцію й затуляла пельки невдоволеним. Нині все це – у минулому. Покійний «безальтернативний» президент Венесуели Уго Чавес міг дозволити собі будь-які вибрики: ринкова ціна на нафту значно перевищувала позначку у 100 доларів за барель, тож йому було чим сплачувати за свої забаганки та за шлях до комунізму. Його наступник Ніколас Мадуро такої можливості вже не мав: він прийшов до влади в 2013 році – саме тоді, коли почалося стрімке падіння цін на нафту. Криза, яка причавила Венесуелу через це та через американські санкції, впроваджені пізніше, поглиблювалася рік за роком, аж поки не призвела до нинішнього стану.
Слід додати, що санкції проти Венесуели впроваджувалися як США, так і Євросоюзом, але, як і у випадку з Росією, американські санкції виявилися жорсткішими, ніж європейські. Підставою для запровадження цих санкцій стали нелегітимні, з точки зору Америки та Європи, дії, до яких вдався в 2017 році Ніколас Мадуро, а саме – призначення «Конституційного зібрання» (до якого, зокрема, увійшла дружина Мадуро Селія Флорес та його син Ніколас-молодший), що мало замінити собою контрольований опозицією парламент, який оголосив президентові імпічмент. Саме тоді, в серпні минулого року, запрацювали перші санкції, а в травні 2018-го вони були посилені через повторні президентські вибори, які відбулися в Венесуелі та супроводжувалися масивними репресіями проти опозиціонерів.
Болівар не витримує
Сьогодні, коли ціна на нафту трохи зросла – Венесуелу це вже не рятує. Санкції та вкрай неефективна економічна система довели країну до фактичного банкрутства. Економіку не перезапустиш, посадовивши до в’язниці політичних супротивників. Економіку не піднімеш, не маючи змоги отримати кредити. Нещодавно у столиці Венесуели Каракасі були скасовані квитки на проїзд у метро – не тому, що держава така багата, що може дозволити собі подібну розкіш, а тому, що друкувати ці квитки стало занадто дорого. Дорожче, ніж пасажири платять за них. Та й машиністам потягів теж нема з чого платити: курс венесуельського болівара впав так, що рахунок пішов на мільйони. Уряд проголосив «валютну реформу», випустивши «новий болівар», на якому закреслив аж шість нулів, але це не допомогло, бо й новий болівар стрімко полетів додолу, набираючи ці самі нулі просто з повітря...
Сировинна економіка та кілька років під санкціями – чи не нагадує цей сценарій українцям якусь іншу, сусідню країну? Країну, яка розв’язала «гібридну» війну, яка досі утримує окупованою частину української території і яка теж довгі роки вважала себе досить багатою та могутньою, аби диктувати свою волю сусідам, ближнім та дальнім? Так, ця країна є більшою, продає не саму лише нафту, але економіка її досі залишається сировинною – недарма тамтешній президент свого часу гордо називав її «сировинною наддержавою». У цій країні не вирує така ж страшенна криза, як у Венесуелі. Рубль не набирає нулів, ніхто не квапиться проводити деномінацію, закреслюючи ті нулі... але перші ознаки падіння вже помітні. Пограбування пенсіонерів, відмова від «вітринних» військових проектів, скорочення державних витрат на ключові галузі суспільного життя – все це промовисті факти.
Саме тому, певно, є прямий сенс уважніше придивитися до того, що коїться з Венесуелою. Вона, здається, просто опинилася на кілька кроків попереду Росії, Поглянувши на неї, можна уявити собі, що може статися просто поруч. І чим все це загрожуватиме вже самій Україні.
Відкритий світові Еквадор
Наразі з Венесуели, загальна кількість населення якої становить 31,5 мільйона мешканців, до сусідніх країн подалися мільйони. З них протягом лише останніх трьох років Венесуелу покинули близько 1,6 мільйона людей, і лише за серпень-2018 – 700 тисяч. І це – лише перші ластівки, позаяк криза не лише поглиблюється, а й прискорюється. Більша частина подалася до сусідньої Колумбії, де вже встигла спричинити «перенаселення». Цих людей нема де селити, нема чим годувати. Колумбійський уряд 30 серпня звернувся до ООН. «Кількість венесуельців, які побігли зі своєї Батьківщини, вже зараз можна порівняти з тим, що коїться в Сирії, - заявив міністр закордонних справ Колумбії Карлос Холмес Трухільо.– «Криза може сягнути нечуваних розмірів».
Трохи раніше Колумбія зверталася по допомогу до сусідніх держав, але ті відмовили: їх самих так само штурмують сотні тисяч венесуельських біженців. На бразильському кордоні перелякані, бо там триває справжнє полювання: біженців перестрівають, б’ють та змушують повернутися до Венесуели. Президент Бразилії Міхель Темер заявив, що має намір впровадити «граничне число» для венесуельців, охочих перебратися до Бразилії. Біженцям видаватимуть щось на кшталт «вхідних квитків».
Інша південноамериканська країна, Еквадор, належить до переліку держав з найпрогресивнішою в цілому світі політикою щодо біженців та шукачів політичного притулку. Десять років тому там було впроваджено так званий принцип ciudadanía universal: в перекладі з іспанської – «громадянство світу». Цей принцип було навіть закріплено в конституції: будь-якій людині гарантується право на життя там, де їй хочеться – тобто, і в Еквадорі. Це благородна ідея про світ, у якому жодна людина не стає раптом «нелегальною» просто через те, що перетнула якийсь кордон... Особливо пікантно ця ідея зазвучала тепер, коли Еквадору довелося запровадити надзвичайний стан через венесуельських біженців.
Слід зазначити, що порівняно невеликий Еквадор досі міг дозволити собі подібну відкритість ще й тому, що жити в ньому майже ніхто з іноземців просто не хотів. Але нині ситуація катастрофічним чином змінилася: за даними ООН, яка, до речі, назвала венесуельську біженську кризу «одним з найбільших масових заворушень в історії Латинської Америки», мільйон з 2,3 млн венесуельців, які побігли зі своєї країни, подався саме до Еквадору – країни зі своїм 17 мільйонним населенням. Тож, всупереч своїй відкритості світові місцевий уряд змушений був заявити, що відтепер вимагатиме від мігрантів чинних закордонних паспортів. Де факто – це заборона на в’їзд для венесуельців, тому що отримати закордонний паспорт у Венесуелі вкрай важко. А в Еквадорі через це почалася конституційна криза: конституційний суд скасував розпорядження уряду та зобов’язав його прийняти всіх венесуельців, які прибудуть. Поки що уряд вигадав так звані «гуманітарні коридори»: венесуельців приймають, годують, саджають до автобусів і везуть аж до кордону з Перу – мовляв, йдіть собі, добрі люди, далі, а в нас не залишайтеся...
Яка, в біса, солідарність?!
Тож ті, хто вважають, що найбільший потік біженців нині штурмує Середземномор’я – помиляються. Венесуельці, які можуть собі це дозволити, скажімо, в кого є родичі за кордоном, розмітають квитки на нечисленні літаки. Починаючи з 2016 року, найбільшу кількість прохань про надання притулку в Іспанії подають не африканці, а саме венесуельці. Але більшість не мають грошей на квиток до Європи чи до США. Люди полишають Венесуелу в автобусах, автівках чи навіть пішки – в Колумбію, в Бразилію, до Еквадору, до Перу, до Чилі...
В одній лише Колумбії, за даними місцевого уряду, наразі отримали обмежений дозвіл на проживання майже 900 тисяч венесуельців – й стільки ж очікується незабаром. Для країни, в якій нараховується 7 мільйонів власних «внутрішньо переміщених осіб» (ще один дуже знайомий українцям термін, чи не так?) – це не іграшки. Колумбія ледве-ледве виборсалась з громадянської війни, у неї і своїх клопотів – аж по горло...
Перуанський уряд проголосив, що має намір залишати в себе лише деяких венесуельців, з гуманітарних підстав: вагітних жінок, літніх людей, дітей... Наразі в цій країні перебувають близько 400 тисяч біженців з Венесуели, але залишитися там їм навряд чи дозволять. Більшість венесуельців пояснюють необхідність бігти з дому світ за очі просто: «Вдома вже нема чого їсти». Й справді – за даними ООН, більш ніж половина цих біженців демонструють явні ознаки голоду. «Соціалістичне» правління Ніколаса Мадуро перетворило країну на «жебрацький притулок», а міжнародні спостерігачі кажуть про «найскладнішу гуманітарну кризу» - щось схоже спостерігали досі хіба що в Сирії та в Південному Судані.
Через те, що в кращі часи Венесуела сама служила притулком для багатьох громадян інших латиноамериканських країн, спочатку по всьому континентові прокотилася хвиля солідарності з нещасними венесуельцями. Але солідарність швидко щезає – надто велика хвиля тих біженців піднялася назустріч. Сусідні країни почувають себе просто затопленими, і це ж лише початок...
Те ж саме можна сказати і про венесуельську кризу: це – лише початок, лише наочний приклад того, що може статися з країною, яка є надто зав’язаною на сировинну економіку та ще й втрапила під міжнародні санкції через свої злочини проти міжнародних законів.
Борис Немировський, для «Главкома»
Коментарі — 0