Друг і партнер чи ворог? Як українці сприймають Угорщину

В Україні майже не помітили столітнього ювілею однієї історичної події – Тріанонської угоди, яка для сусідньої Угорщини має виняткове значення. Не випадково в угорській незалежній щоденній інтернет-газеті Azonnali з ініціативи провідного журналіста Петер Течета відбулася тематична дискусія у вигляді циклу з дванадцяти публікацій під назвою «Суперечка сусідів».

Цей проєкт підтримав Європейський Союз. У ньому взяли участь інтелектуали (переважно історики) з девʼяти країн – Австрії, Італії, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, Угорщини, України, Хорватії. Автор цього матеріалу висловив українську точку зору, що також викликала зацікавлення.

Загалом повсякденне сприйняття Угорщини опосередковано з огляду на її «травму Тріанона» столітньої давнини (територіальні та демографічні втрати за Тріанонським договором 4 червня 1920 року) пересічними українцями позначене кількома чинниками і виявляється в різних площинах. Водночас є неоднаковим для певних верств і груп, які відмінні за освітнім рівнем, родом занять, місцем проживання.

Адже бачення мешканців Закарпатської області, де пролягає весь українсько-угорський державний кордон протяжністю 137 кілометрів, яскравіше і помітніше від решти українських регіонів, що за сотні й тисячу кілометрів далі, особливо на сході та півдні країни.

Вагомішими є враження, коли цілеспрямовано тримати руку на пульсі проблематики, беручи до уваги десятки публікацій низки експертів, які скрупульозно відстежують ситуацію в Угорщині та динаміку українсько-угорських відносин. Зовсім інакше – коли почути звичайних громадян, які принагідно висловлюються під впливом новинних стрічок засобів масової інформації.

Усереднену точку зору подають соціологічні виміри громадської думки. Так, у жовтні 2015 року 42% українців назвали Угорщину дружньою країною, а ворожою – лише 4% (дослідження TNS On-line Track).

За якесь пʼятиліття, в січні 2020 року (опитування Socis), показники істотно погіршилися. Вже тільки 12% українців вважали Угорщину дружньою, а приблизно стільки ж – ворожою. Вона опинилася передостанньою з 12 країн. Її з відривом випередили Польща, США, Німеччина, Білорусь, Франція, Словаччина, Туреччина, Молдова, Румунія, Китай. Гірше від Угорщини українці сприймали лише Росію.

Хоча станом на жовтень 2015 року 86% українців ніколи не відвідували Угорщину, проте вони найчастіше уявляли її привабливою для туризму і відпочинку (41%), з багатою культурою та історією (39%), де, щоправда, так само є корупція (19%), але добре і зручно жити (17%). Також вона сприймалася державою з територіальними претензіями до України (12%).

На жаль, бракує свіжих даних. Та не важко виявити тематичні інформаційні збурення, що наклали стійкий відбиток на масову свідомість українців і викликають неприхильні судження.

В Угорщині відзначили сторіччя Тріанонського договору, за яким країна після Першої світової війни втратила дві третини території і три мільйони співвітчизників. Угорці ставляться до Тріанону як однієї з найбільших трагедій у своїй історії

Упродовж останнього десятиліття «тема Тріанона» (відновлення єдності угорської нації) – в основі внутрішньої та зовнішньої політики прем’єр-міністра Віктора Орбана. Це проглядається в спрощеннях для отримання громадянства зарубіжними угорцями (в тому числі й етнічними українцями заради пенсій), фінансуванні угорських спільнот у сусідніх країнах (субсидії підприємцям, учителям, учням), просуванні там ідей автономій – мовної, освітньої, культурної, політичної, територіальної.

Карта Великої Угорщини прикрашає центральний офіс правлячої партії ФІДЕС Віктора Орбана у Будапешті

Сучасна Угорська держава здійснює м’яку експансію в Карпатському регіоні для вкорінення своїх цінностей, що, звісно, викликає протидію та осудливий відгомін. Для українців загалом неприйнятні будь-які розмови про автономію закарпатських угорців і закарпатський «угорський район».

Обурливий шквал викликав нещодавно проєкт адміністративно-територіальної реформи, представлений українським урядом, згідно з яким число наявних 13 районів Закарпатської області скоротили спочатку до чотирьох, а потім до шести.

В останній версії начебто на вимогу Будапешта залишився угорський Берегівський район. Насправді він укрупнений з Виноградівським. Якщо етнічні угорці в «старому» Берегівському районі домінували (76% від усього населення), то в «новому» складуть меншість (43%). Доволі палко дискутувалося, де бути його адміністративному центру – в Берегові чи Виноградові, допоки 17 липня Верховна Рада не постановила, що все-таки в Берегово.

Одначе неприємний осад у душах пересічних українців залишився. Чому? Через багатолітні повідомлення про домагання угорського автономного Притисянського району (вздовж річки Тиса) й подібного угорського виборчого округу, що існував на парламентських виборах 1998 і 2002 років.

Побутові переконання про угорські наміри захопити шмат української території (Закарпаття) підсилюють чисельні факти порушень суверенітету України. У жовтні 2018 року консула Угорщини в місті Берегово навіть оголосили персоною нон ґрата внаслідок гучного скандалу через незаконну видачу угорських паспортів у тому консульстві, відзняту прихованою камерою.

Правий «антиліберальний» уряд Віктора Орбана підживлює пересторогу в сусідніх країнах націоналістичною риторикою про «Велику Угорщину». Для нього зарубіжні угорці слугують електоратом (за технологією «виборчого туризму»), трудовим ресурсом, інструментом впливу і тиску.

Впродовж десятиліття Угорщина надала громадянство й понад ста тисячам громадянам України. Хоча рівень життя в Угорщині значно вищий, ніж в Україні, проте українці активно використовують угорські паспорти як транзитні – для працевлаштування в країнах із ще вищими заробітними платами і кращими можливостями.

Парадоксально, що у взаєминах з Угорщиною, членом ЄС і НАТО, Київ змушений оборонятись. Отож у липні 2018 року гучно оприлюднено дипломатичну ноту з вимогою «офіційних роз’яснень у зв’язку із рішенням уряду Угорщини створити посаду уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області та програми розвитку дитячих садків Карпатського басейну, оскільки до сфери компетенції уповноваженого віднесено частину суверенної території України».

Аби уникнути відповідальності за недружні кроки і відверте втручання в чужі внутрішні справи, в Будапешті перейменували цю посаду на «тимчасово повірений у справах Угорщини в Україні».

Так само Київ жорстко засудив втручання Угорщини (прем’єра, міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі, керівника адміністрації прем’єр-міністра, державних секретарів, генеральних консулів) у внутрішні справи України під час виборчої кампанії до Верховної Ради в липні 2019 року.

Зауважені іноземні посадовці відкрито й приховано агітували за свого кандидата в народні депутати Василя Брензовича, голову Товариства угорської культури Закарпаття – Партії угорців України. Втім, за результатами голосування він посів лише друге місце (16,6 тисяч голосів, 26 %), хоч угорськомовних виборців у тому окрузі незрівнянно більше. Натомість переможець (етнічний українець) здобув 25,2 тисяч голосів, 40 %.

Україна, в Конституції якої прописано незворотність європейського та євроатлантичного курсу включно з набуттям повноправного членства в ЄС і НАТО, не пропускає мимо вух тиради угорських діячів (прем’єра, міністрів, дипломатів, політиків) про автономію закарпатських угорців, військову агресію Росії в Україну як громадянську війну, тощо.

Протягом останніх років політичний діалог України й Угорщини загальмував, перебуває у фазі охолодження. Формальним приводом послужив закон «Про освіту», ухвалений у вересні 2017 року. У ньому створені умови для належного засвоєння української мови в усіх школах без винятків.

Українська держава нарешті подбала про інтеграцію національних меншин за європейським зразком, зокрема шляхом повноцінного вивчення державної мови. У відповідь уряд Орбана схарактеризував цей закон як «антиугорський» та заблокував зустрічі у верхах України й НАТО.

Функціонери закарпатських угорських товариств, які фінансуються Будапештом, «мовний бойкот» обґрунтували тим, що знання української загрожує асиміляцією. Фактично вони обстоюють мовну самоізоляцію угорської меншини, що неприйнятно для українського суспільства.

У січні 2020 року Київ заявив, що ухваленням закону «Про повну загальну середню освіту» виконав усі рекомендації Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) щодо закону «Про освіту», через який Будапешт роздратувався. І розраховує на відновлення діалогу України з НАТО на високому рівні.

Але блокування триває, хоч українським угорцям укотре ґарантували початкову освіту в державних, комунальних закладах рідною мовою, а середню – крім рідної, українською в обсязі від 20% річного обсягу навчального часу в 5 класі до не менше 60% у 10-12 класах. Приватні заклади взагалі вільно обирають навчальну мову, але зобов’язані навчити учнів української. І не важливо за якою методикою – вивчення як рідної мови чи як іноземної, на чому не в одній полеміці ламалися списи.

Українці уважно дивляться на Угорщину з урахуванням російського чинника. Із новин вони дізнаються те, як збігаються погляди президента Росії Володимира Путіна і російського союзника – прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Їм «антитріанонська політика» Орбана нагадує нав’язування Путіним «русского мира» у ближньому зарубіжжі з ностальгією за Радянським Союзом.

До того ж, уряд Орбана прихильний до постачання газу і нафти з Росії в обхід України («Південний потік», «Турецький потік»). При цьому Будапешт замовчує інспіровані Кремлем диверсії проти товариств зарубіжних угорців, закриває очі на підтримку угорськими радикалами російської окупації Криму.

Лише фантасти здібні поновити дотріанонську Угорщину. Для того належить реставрувати монархію Габсбургів. Адже втрачене від «травми Тріанона» (72% площі, 64% населення) вимірюється в її складі від 1867 року. Австро-Угорщина (і Транслейтанія, і Цислейтанія) були клаптиковими, з народами, які після 1918 року втілили власні національно-державні програми.

До Транслейтанії (офіційно – Землі священної Угорської корони святого Стефана) належали частини сучасних Австрії, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, України, Хорватії.

Чи можливо нині в Європі змінити державні кордони реваншистськими міфами? Надто по-варварськи вирваними з цільного історичного полотна і заснованими на підміні теперішніх реалій віртуальним минулим?

Подібне мало місце. Саме за наслідками руйнівного «антиліберального» націоналізму, що призвів до Першої та Другої світової воєн, сформувалася територія сучасної Угорщини. В обох випадках вона опинялася серед переможених.

Орбан на честь 100-річчя Тріанону виголосив промову до транскордонної угорської нації на церемонії в маленькому угорському прикордонному містечку Шаторайяуйхей, де сходяться кордони Угорщини із Словаччиною, України та Румунії, територіями, відрізаними від Угорського королівства

За австро-угорського дуалізму (1867–1918) по Закарпаттю добряче пройшовся каток мадяризації, тому значна частина сучасних закарпатських угорців – угорці третього-четвертого покоління. Понад 80% населення Закарпатської області є українцями, угорці – другі за чисельністю (12%). Український характер краю має тривалу історичну перспективу.

Якби не старався Віктор Орбан, лінія державного кордону Угорщини не досягне ні Верецького перевалу, ні «першої батьківщини» – південного Уралу.

Замість націоналістичної риторики Орбана на часі конструктивна програма співпраці між обома націями – українською та угорською.

Передумов для цього достатньо. Зокрема, протягом затяжної війни з Росією українські військові та їхні діти лікуються та відпочивають в Угорщині. За кошти угорського уряду відновлено амбулаторію в селі Валуйське Луганської області, яку зруйнували російські найманці з артилерії в січні 2015 року.

У червні вперше за сім років у Києві засідала Спільна міжурядова українсько-угорська комісія з питань економічного співробітництва. Адже частки Угорщини в зовнішній торгівлі України і навпаки мізерні – до 3 %.

Наразі запланували спільні проєкти – добудову взірцевої лікарні в Берегові та зведення пункту перетину кордону Дийда (Україна) – Берегдароц (Угорщина).

Співпраця матиме успіх і приязно відлунить у громадській думці, коли її не затьмарювати уявним лікуванням задавнених травм за чужий рахунок.

Роман Офіцинський, для «Главкома»