Щоденник євроатлантиста. Критичний рік вибору між ЄС та Росією

Мабуть, комусь видасться не найкращою ідеєю починати рік з чергового євроінтеграційного щоденника, коли країна все більше починає жити у ритмі пісні Святослава Вакарчука «Кому тут тюрма, кому Дольче Віта». Але 2011 рік ризикує стати роком, коли успіхи укранської євроінтеграції максимально залежатимуть від стану з демократичним розвитком у країні.

І знаєте, хто найбільше буде сприяти такій зв'язці? Хто, можливо, найбільше битиме на сполох, аби європейці відкрили очі й побачили, що твориться в Україні з демократією? Як не парадоксально, але це може бути Росія. Інколи вона сама, як після президентських виборів у Білорусі, коли російські центральні канали в хвіст та гриву чикрижили колег по «союзному государству» за порушення прав людини. Інколи за допомою своїх «пріоритетних партнерів» у Євросоюзі. Наприклад, щось мені підказує, що найбільше справами демократії в Україні може раптом перейнятись Франція – країна, для якої насправді в Україні завжди було та є три головні пріоритети «стабільність, стабільність і ще раз стабільність». Не особливо відставатиме й Німеччина, в якої і так зуб на Януковича за погану поведінку з не останніми німецькими громадянами. Не виключено, що різко активізуються члени всіляких Валдай-клубів та інші західні експерти, яких час від часу вигулюють то по Червоній площі, то по сочинській набережній. «Активізуються» – тобто даватимуть коментарі та писатимуть статті в західній пресі про авторитарне провалля, в яке скочується Україна. І все це робитиметься не тому, що хтось із цих країн чи персон дійсно перейматиметьметься справами демократії в Україні.

Росії роль несподіваного «демократизатора» в регіоні потрібна як ніколи. І як ви, очевидно, здогадались, далеко не лише для того, щоб відвести очі Заходу від вироку Ходорковському й продемонструвати, що насправді у сусідніх країнах (причому одна з них – Україна – ще й з претензією на демократичну) теж переслідують і саджають явно не за корупційну діяльність. Причина в іншому: 2011 рік – рік критичний у плані зовнішньополітичного вибору для України. Або Київ протягом півроку підписує угоду про асоціацію, скалодовою якої є угода про зону вільної торгівлі з Євросоюзом і зв»язує себе по рукам і ногам європейськими зобов»язаннями, або ризикує дочекатись вступу Росії до СОТ і непомітно для багатьох опинитись у Митному союзі разом з Білоруссю та Казахстаном. Іншими словами, спеціально для тих, хто на Банковій: або Янукович отримує залізобетонний аргумент в діалозі з напористими російськими «друзьями» («хлопці, нічого проти Митного союзу не маю, але вже ж понапідпиували купу всього з Євросоюзом»), або кожного разу піддаватиметься жорсткій обробці з боку російських «братків», поки зрештою не погодиться відчути на собі всі «привілеї» союзу з Білоруссю та Казахстаном за дирижерства Росії. Отож, стопроцентно правий був один з кращих українських дипломатів-аналітиків, колишній посол України при ЄС, а зараз посол з особливих доручень в МЗС України Андрій Веселовський, який виступаючи кілька тижнів тому на конференції у Варшаві сформулював більш, ніж точно: «Угода про Зону вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом набуває критичного політичного значення». Наголошую, не економічного, а політичного.

Росія все це прекрасно відчуває. Як завжди дуже чітко відчувала найслабші місця у відносинах України з НАТО і Євросоюзом, на які можна було натиснути і весь дипломатичний кайф зіпсувати ще на стадії першої затяжки. Якщо деякі члени Альянсу постійно втокмачували, що не можуть наблизити Україну, бо українське населення не готове до такого зближення, то за російські гроші робилось все можливе, аби населення починало взагалі жахатись слова «НАТО». Якщо НАТО казало, що боїться нарушити регіональну безпеку своїм зближенням з Україною та Грузією, робилась війна й Грузії і ця безпека порушувалась ще на етапі обговорення ПДЧ. Якщо Євросоюз постійно діставав Україну відсутністю політичної стабільності і майже прохав Ющенка зарити сокиру війни з Тимошенко, то Росія, граючи на слабкостях окремих політиків, ще більше розхитувала ситуацію. Сьогодні головна претензія Брюсселя – ситуація з демократією. Причому вживається це слово як в контексті угоди про асоціацію, так і в контексті ЗВТ чи безвізового режиму. Що має робити Росія? Правильно, робити все для того, щоб епітет «демократичний» вживався щодо України виключно у саркастичному контексті.

Однак, непотрібно забувати, що Росія є сильною у використанні подібних слабких місць у своїх інтересах виключно тоді, коли українська влада сама дає приводи для розкрутки таких ситуацій до міжнародного масштабу. Якщо на Банковій не схаменуться і далі де-факто доручатимуть формувати та реалізовувати зовнішню політику України як не СБУ, так Генпрокуратурі (у Росії в ролі МЗС все ж частіше виступає «Газпром»), то президент має бути готовий до масштабної інформаційної кампанії всередині та за кордоном під умовною назвою «кінець демократії в Україні». Причому, за російські гроші і за участю російського лобі в Євросоюзі. От несподівана допомога буде українській опозиції! А заодно і тим європейським країнам, які тільки й чекають серйозного приводу для того, щоб викорінити з українського дипломатичного лексикону словосполучення «перпектива членства», змушувати Україну максимально йти на поступки під час переговорів про Зону вільної торгівлі і безкінечно морочити голову українцям зі скасуванням візового режиму. Ви ж не того добиваєтесь, Вікторе Федоровичу?

Фото neno.org.ua