Щоденник євроатлантиста. Системний демократичний збій

Тільки лінивий сьогодні не порівнює Україну з Білоруссю. Спокуса дійсно серйозна. Особливо після того, як нинішня влада розпочала арешти своїх політичних опонентів й інші до болю знайомі з білоруського досвіду речі. Але, зізнаюсь, перша країна, яка спала мені на думку, коли, наприклад, відбувся найгучніший наразі арешт Юрія Луценка – це... Польща.

Так-так, не дивуйтесь, наш чи не найбільш прогресивний у плані євросоюзівських перетворень сусід. А точніше – історія трьохрічної давності, коли в Польщі несподівано арештували колишнього міністра внутрішніх справ Януша Качмарека. Начебто за перешкоджання антикорупційній справі, хоча насправді всім було прекрасно зрозуміло, що затримання політика шито грубими політичними нитками. Ще б пак: напередодні Качмарек виступив у польському сеймі й розповів на всю країну про масове прослуховування опозиційних політиків та шпигунство за незалежними журналістами, яку здійснюють за вказівкою прем'єра Ярослава Качиньського польські спецслужби. А перед тим – начебто попередив тодішнього віце-прем'єра та лідера «Самооборони» Анджея Леппера, що проти нього Качиньські готують масштабну антикорупційну справу (насправді, шукали привід, аби виштовхати його з уряду).

Найцікавіше, що прем'єр Качиньські і сам не особливо приховував, що чим більше компромату на колег-політиків – тим краще. Пам'ятаю, мене тоді серйозно вразила його ремарка про те, що якби в уряді оприлюднили все, що накопали на польських народних обранців, то у багатьох з них «туфлі з ніг поспадали б». Польська опозиція тоді почала бити на сполох, гучно заявляючи про «загрозу демократії» в країні. Одним словом, відбувались схожі речі, як сьогодні в Україні. До того ж, Качмарек був не єдиним, кого затримали у ті дні: інші неугодні теж потрапили під роздачу.

Питання: чому цей фрагмент жодним чином не відобразився на репутації Польщі? А тому, що ще не встигли у Варшаві як слід переварити цей арешт, не встигли у Брюсселі та Вашингтоні якось на нього відреагувати, як за кілька днів Варшавський суд виніс вердикт: Качмарека затримали незаконно. Крапка. Генеральний прокурор, намагаючись зберегти обличчя, продовжував доказувати зворотнє, але його думка вже нікого не цікавила.

Чому я згадала історію з Качмареком? А тому, що вона засвідчила: «збої» бувають навіть в демократичних країнах, країнах-членах Євросоюзу. Але ці збої настільки швидко виправляються незалежними судами чи реакцією громадянського суспільства, що система не встигає навіть «зависнути», не те що вийти з ладу. Ці збої в таких країнах, як Польща (чи сьогодні Угорщина зі своїм огидним Законом про діяльність ЗМІ) сприймаються не інакше як прикре непорозуміння. Те, що відбувається сьогодні в Україні, перетворюється на закономірність. Хоча Президент і Ко теж могли спокійно трансформувати історію з арештами в жахливо прикре непорозуміння «молодої демократії». Такий собі демократичний «збій». І, можливо, ще й зараз не пізно це зробити.

Хоча вже навіть і желейний Європейський Союз вимушений був вустами комісара Фюле визнати серйозність такого збою, за що Євросоюзу особливий респект. Фактично, і Вашингтон, і Брюссель своїми однозначними заявами встигли перекваліфікувати український демократичний збій в збій системний. Для непосвячених в євросоюзівські нюанси зауважу, що комісар Фюле належить до тих євробюрократів, які весь минулий рік наполегливо закликали своїх колег з ЄС в неформальних розмовах завчасно не кіпішувати з приводу України і дати Януковичу ще час. Як бачимо, здався навіть він...

Поки що висновок напрошується наступний. Польська історія з міністром внутрішніх справ засвідчила: у Польщі ти можеш скільки завгодно критикувати уряд, але якщо ти насправді не причетний до корупційних справ, можеш спати спокійно. Історія з українськими арештами демонструє інше: ти можеш скільки завгодно займатись корупційними справами, але якщо ти лояльний до уряду, можеш теж спати спокійно. Занадто суттєва, як на мене, різниця як для країни-члена ЄС і країни, яка претендує на таке членство.