Щоденник євроатлантиста. Чому їде Расмуссен, і що має запропонувати Янукович?

До України завтра вперше завітає нинішній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. Хоча про його візит до Києва говорили в дипломатичних колах ледве не весь минулий рік, завтрашня дата стала несподіваною навіть для багатьох в штаб-квартирі Альянсу. Справа у тому, що, за деякою інформацією, візит спочатку планувався на квітень, але Брюсселю і Києву не вдалось узгодити дати, яка б влаштовувала обидві сторони. Потім українська сторона запропонувала середину березня, але в генсека НАТО на цей час були заплановані інші заходи. Зрештою, зійшлись на 24 лютому. Часу мало, але іншого варіанту не простежувалось.

Не простежувалось тому, що Расмуссену було критично важливо приїхати до Києва до квітневого засідання міністрів закордонних справ НАТО у Берліні. Причина проста: однією з ключових тем цього засідання буде тема партнерства НАТО. Тоді ж мають відбутись Рада Росія-НАТО, Комісія Грузія-НАТО і, можливо, Комісія Україна-НАТО. Зрозуміло, що вести серйозну дискусію на тему відносин між НАТО та Україною, навіть не відвідавши жодного разу України, було б нормально, можливо, для іншого високопоставленого міжнародного бюрократа. Але не для Расмуссена, якого називають першим прем'єр-міністром НАТО, який не просто зводить країни-члени в одному місці і сприяє пошуку славнозвісного натівського консенсусу.

Так що, квітнева міністерка в Берліні значно прискорила процес з візитом. Як, кажуть, і активні нагадування натівцям про такий візит з боку українського посла в Брюсселі Ігоря Долгова.

Взагалі-то, невеличкий «боржок» перед Україною деякі представники Альянсу відчували ще з минулого року. А саме з моменту інаугурації Януковича, коли Расмуссен відмовився їхати на цю подію, бо, наскільки пам'ятаю, брав участь в якомусь черговому семінарі з підготовки Стратегічної концепції НАТО. І, можливо, ніхто б цього не помітив, якби не баронеса Ештон, котра прибула до української столиці, пожертвувавши не черговою міжнародною конференцією, а цілим засіданням міністрів оборони ЄС, за що потім отримала масу критичних зауважень на свою адресу. Враховуючи, що нинішній візит генсека відбувається майже в річницю інаугурації, деякою мірою це може виглядати як певна компенсація за минулорічний неприїзд...

Якщо ж серйозно, то генсек НАТО вирішив їхати до Києва ще й тому, що в Альянсі впродовж минулого року дійсно відчули перехід України з інтеграційного треку на позаблоковий. Хоча українські посадовці бравуючи розповідають, як чудово вони виконують Річні національні програми (і цим, мовляв, відрізняються від попередників, котрі проламували натівські двері нічого для цього не зробивши), мої співрозмовники в штаб-квартирі Альянсу кажуть, що з українського боку у минулому році реально повіяло холодом. Наприклад, якщо взяти чи не найважливіший спільний проект – оборонну реформу, то в НАТО помітили, що українська сторона стала значно закритішою, почала менше проводити консультацій з натівськими колегами, менше потребувала порад. Жодного разу, начебто, не поцікавилась думкою Альянсу і під час підготовки Стратегії національної безпеки України. Такі, здавалось би незначні індикатори для НАТО стали досить показовими. Отож, розмови про те, що позаблоковість жодним чином не позначилась на політичному діалозі, чи практичній співпраці з Альянсом – м'яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності.

Расмуссен хоче під час візиту трохи розтопити цей якщо не лід, то паморозь у двосторонніх відносинах. Заради цього, за моєю інформацією, він навіть не збирається посилати якихось особливо проартикульованих месиджів з приводу ситуації з демократією в Україні. Хоч дискусія з цього приводу в самій штаб-квартирі була ще та... Перемогла думка, що подібні заяви можуть ще більше відлякати українське керівництво від НАТО... Так що цілком може виявитись так, що після нинішнього візиту Расмуссен і НАТО стануть набагато більш бажаними друзями для Януковича, аніж партнери з Євросоюзу, які останнім часом говорять про демократичні цінності невпинно. Президенту, до речі, варто готуватись: на наступному тижні в Києві про це говоритиме міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле...

Чогось особливого під час візиту генсек НАТО не може запропонувати Україні. Не тому, що немає чого, а тому, що в Брюсселі звикли користуватись золотим дипломатичним правилом: якщо є ризик почути відповідь «ні», краще свою пропозицію не озвучувати. Хоча для натівців дійсно важливо, аби Україна, наприклад, ні на йоту не скоротила свою участь у міжнародних операціях Альянсу.

Так чи інакше, в НАТО вважають, що на такому непевному етапі краще говорити про речі, які цікавлять саму Україну. Як, скажімо, створення Трастового фонду, в рамках якого Альянс міг би виділити кошти на збереження ядерних відходів в Україні. Якщо ж говорити про більш приземлені речі, то про допомогу Альянсу в забезпеченні безпеки під час Євро-2012, про що, за деякою інформацією, вже теж йшли переговори у штаб-квартирі.

Цей візит Расмуссена цікавий також з тієї точки зору, що чимало натівських стратегів сьогодні цікавить питання: чи готова Україна сьогодні зробити хоча б один самостійний крок у без пекових питаннях без оглядки на Росію. Тестова ситуація – це тема створення так званої системи європейської ПРО. У Брюсселі помітили заяву секретаря РНБО України Раїси Богатирьової про бажання України долучитись до цієї системи. Але, за моїми спостереженнями, не сприйняли серйозно, тому що вона була лише відповіддю на питання під час прес-конференції у Варшаві. «Якщо Україна дійсно зацікавлена долучитись до створення такої системи, про це має особисто заявити Президент України», – довелось почути мені від одного з послів країни-членів при НАТО.

На мій погляд, завтрашній візит Расмуссена – чудова нагода для Януковича, аби зробити подібну пропозицію Альянсу. Така заява, по-перше, продемонструє, що Янукович дбає про безпеку країни в умовах її позаблоковості. Бо одна справа, коли б Україна інтегрувалась до НАТО і розглядала саме його як гаранта своєї безпеки в майбутньому. Зовсім інша, коли вона добровільно відмовилась від натівської парасольки. По-друге, Янукович покаже, що насправді не узгоджує стратегічно важливі безпекові питання з Москвою, а виходить з інтересів власної країни.

Український президент міг би підняти ставки в цій серйозній геополітичній грі навіть при тому, що саме НАТО ще не до кінця розуміє, як Україна могла б бути задіяна в цій схемі. Близький радник Расмуссена Дірк Бренгельманн під час відеоконференції, яку проводив Інститут світової політики у листопаді минулого року, дай чітко зрозуміти: спочатку Брюссель домовиться з Москвою, а потім буде підключати (чи не підключати) інших партнерів. Представники деяких країн-членів НАТО в неформальних розмовах розповідають, що українські радари в Мукачевому та Севастополі не варті того, аби за них ламати списи з Кремлем. Від одного американського співрозмовника довелось чути, що їм легше буде домовитись зі своїми союзниками румунами чи болгарами, аніж влізати в це брудне українсько-російське болото. У штаб-квартирі НАТО звертають увагу на стан радарів: мовляв, вони такі занедбані, що без серйозних інвестицій не обійтись. А хто буде ці інвестиції робити?

Але чи не варто якраз ініціювати власну гру, поки позиції інших гравців до кінця ще не визначені?