Щоденник євроатлантиста. Європобачення і євродопобачення

Є люди, які дивляться Євробачення. Є люди, яких цікавлять лише його результати. Є люди, які не в курсі ні того, ні іншого. Якби я не займалась зовнішньою політикою, то, напевно, належала б до категорії останніх. Оскільки мені завжди цікаво, як геополітичні реалії відображаються на голосуваннях, то належу до другої категорії – тих, хто стежить за результатами. За результатами, які, звісно ж, стосуються України.

Звичайно, я не схильна перебільшувати значення голосувань на пісенному конкурсі сумнівного пісенного рівня, але щиро дивуюсь, як їхні результати інколи чітко передають настрої однієї країни щодо іншої. Причому, зазвичай це майже не залежить від виконавця чи пісні. Наприклад, «Євробачення» стало тим першим барометром, який продемонстрував появу реальної втоми (і навіть роздратування) Польщі Україною. Це сталось в той момент, коли поляки дали найбільший бал Грузії. І це дійсно співпало з захопленням Грузією, яке якраз запанувало у Польщі та країнах Балтії. До того моменту в дипломатичних і політичних колах чомусь неформально вважалось, що Польща має підтримувати Україну беззастережно і всюди – і в Євросоюзі, і в розборках з Росією навколо обхідних газопроводів, і на «Євробаченні». Цього року поляки дали Україні рекордно низькі два бали, і це, в принципі, відображає ту прагматичну політику, яку сьогодні впроваджує в життя команда Туска-Коморовського...

Натомість Україна несподівано отримала найвищий бал від Словаччини. І, як не дивно, це теж відображає сьогоднішній тренд. Словаки останнім часом помітно активізувались на українському напрямку як у рамках «Вишеградської четвірки», так і самостійно. Одне з пояснень цьому мені дав високопоставлений словацький дипломат, напівжартома-напівсерйозно пояснивши, що Братислава вирішила скористатись напруженням у відносинах між Україною та Чехією.

Нинішні результати «Євробачення» мають ще один цікавий нюанс. Вони демонструють, що зусилля політиків, які вкладаються у розвиток відносин з тією чи іншою країною, дають про себе знати. Але не відразу. Українсько-грузинська зв'язка, яка існувала за часів президентства Ющенка, багато в кого з моїх співгромадян викликала скептичну усмішку. Але те, що цього року Україна несподівано віддала найбільше голосів саме за Грузію, певною мірою, можна вважати результатом тієї роботи. Так само як результатом більш ніж дивної дружби між Саакашвілі та Лукашенком, що спостерігалась останніми роками, став найвищий бал Білорусі для Грузії. Такий собі морально-психологічний виклик Росії...

Максимальні бали, які дали Україні Вірменія та Азербайджан, теж певною мірою символічні. За час президентства Януковича Україна перестала бути «чужою» для цих пострадянських країн. Хоча вона й не стала «союзником» Росії, як Вірменія, але зробила спробу балансувати між Брюсселем та Москвою так само, як це постійно намагається робити Азербайджан.

Натомість Грузія – свідомо чи підсвідомо – дала зрозуміти, хто для неї є найбільш «своїм» серед закордонних партнерів, подарувавши найвищий бал Литві. І це, знову ж таки, абсолютно чітко відповідає нинішній геополітичній реальності: після приходу до влади в Польщі уряду Туска-Коморовського Литва залишилась останнім надійним бастіоном Грузії в ЄС. Всі інші переключились на Молдову. Литва відповіла взаємністю, подарувавши такий же максимальний бал для Грузії, що теж показово. Екс-президент Литви Валдас Адамкус, перебуваючи нещодавно в Києві на запрошення Інституту світової політики, визнав, що для Вільнюса є дві найважливіші країни на пострадянському просторі – це Україна та Грузія. Проте, настрої литовців під впливом президентства Януковича трохи, видно, підкоригувались... Хоча політична еліта в цій країні стійко продовжує вболівати за Україну, діючи за формулою: «не вийшло швидко інтегрувати Україну до Європи, будемо робити це повільно».

Що ж до «найвірнішого» дуету регіону, то ним залишається Румунія і Молдова – з року в рік вони віддано голосують виключно одне за одного. Попри захоплення Кишиневом, яке сьогодні панує в Євросоюзі, Бухарест застовпив для себе ексклюзивне права опікуватись Молдовою, не розпилюючи свою увагу кожен рік на іншого «улюбленця», як це схильні робити деякі інші країни ЄС...

І, нарешті, Росія. ЖОДНА європейська країна не дала Росії не те, що найвищий бал, але навіть «десятку». Можливо, справа лише у пісні та у виконавці, який, наслідуючи російську збірну по хокею, показав обличчя сучасного російського патріота на камеру, коли після виходу у фінал не витримав, аби на всю Європу не озвучити ,«великий и могучий русский мат». Радує в цій ситуації те, що навіть найвірніші союзники і партнери Росії на пострадянському просторі вже не відчувають себе зобов`язаними голосувати за Росію тільки тому, що це Росія. Чи тому, що потрібно продемонструвати, хто насправді з нею дружить. Що ж, було б непогано, якби цьогорічне «Єробачення» стало першим кроком для того, аби в майбутньому ці країни так само не почувались зобов»язаними приєднуватись до всіх інтеграційних ініціатив Росії. Тим більше, як їх зміст такий же слабенький, а виконавці поводять себе настільки ж по-хамськи, як цьогорічний російський представник на Євробаченні...