Україна як приз Євросоюзу Польщі

На фоні того рівня розбору польотів, які сьогодні відбуваються між Україною та Євросоюзом, призначення нового посла ЄС в Україні виглядає справою досить дрібною і неважливою. Можливо. Але ця справа як мінімум є досить показовою. До того ж, містить одну гарну новину. А це вже, погодьтесь, справжня рідкість в нинішніх зовнішньополітичних розкладах України.

Гарна новина стосується не стільки того, хто став новим послом. Хоча, безперечно, варто привітати польську дипломатію з отриманням нею давно бажаного призу у вигляді посади посла ЄС в Україні. Це притому, що останнім часом в ЄС нові країни-члени вже почали потрохи звикати до ситуації, коли всі пристойні пости дістаються країнам Західної Європи. Варто привітати й особисто Яна Томбінського – одного з найкращих польських дипломатів, що в серйозному кадровому бою отримав цей «приз» від Кетрін Ештон. Саме Ештон, бо Фюле хоч і застовпив собі статус головного фахівця по Сходу в Брюсселі, але пролобіювати «свою» кандидатуру не зміг (він начебто вболівав за представника, точніше представницю, Естонії).

Чи вітати Україну? З одного боку, так: добре що з приїздом Томбінського в Києві відразу стане два польські посли, якщо не рахувати директора Центру зв'язку НАТО Марчіна Кожіела. З іншого боку, мої друзі європейські-дипломати (з тих, які вболівають за Україн в ЄС) переживають, що емоційна заангажованість поляка Томбінського може йому трохи заважати в роботі в Києві. Є, зокрема, питання, наскільки його думка братиметься до уваги в Брюсселі, знаючи ставлення представників «старої» Європи до польської позиції щодо України: мовляв, з поляками все зрозуміло. Умовно кажучи, чи є в нього на вищих постах в ЄС той Баррозу, до якого він у випадку чого може невимушено зателефонувати на мобільний, як було у посла Тейшейри? Я особисто переймаюсь тим, щоб подібний вибір польського представника після довгих роздумів Ештон не був сигналом й Варшаві на кшталт: беріть, поляки, й займайтесь своєю Україною, якщо вона вам настільки важлива й дорога. Хочеться вірити, що цей вибір був зумовлений саме тим, що Томбінські – дійсно висококласний дипломат. Або ж як мінімум тим, що Ештон просто не хотіла повторювати комбінацію Баррозу-Тейшейра і призначати свого співвітчизника. Адже, за інформацією з джерел Єврокомісії, Томбінському на останньому етапі довелось протистояти нинішньому послу Британії в Україні Лі Тернеру.

Гарна новина, як на мене, насправді полягає у тому, що при всьому роздратуванні Україною (це вже не втома, в саме роздратування), при всьому небажанні далі мати справу з українським керівництвом, вакансія посла ЄС в Україні викликала шалений резонанс. На неї подалось, за деякою інформацією, більше 60 кандидатів. Причому, кандидатів дуже серйозних і статусних. На цю посаду, скажімо, претендував, за нашою інформацією, депутат Європарламенту Павел Коваль. Її добивався (причому вийшов навіть у передфінальний раунд) такий важковаговик шведської дипломатії як колишній спецпредставник ЄС по Південному Кавказу Пітер Семнебі. Зрештою, сам Томбінські обрав Київ, а не Вашингтон, куди його наче планував направити послом Польщі міністр Сікорські (ще, до речі, одне підтвердження рівня Томбінського). Україна, на диво, все ще залишається для європейських дипломатів почесною місією, а не почесним засланням. Дрібниця, але приємно.