Місія Вестервелле

У п'ятницю до України коротко завітає міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. Фактично, зробить зупинку по дорозі до Вільнюса. Фактично, заради однієї зустрічі (з президентом). І фактично, заради, одного месиджу (з приводу готовності прийняти у себе хвору Тимошенко). Хоча офіційно, звісно, повідомлятиметься про обговорення прогресу виконання рекомендацій ЄС, які б уможливили підписання Угоди про асоціацію в Вільнюсі.

Незважаючи на те, що Вестервелле не славиться успішними миротворчими місіями (а деякі з них, як-то то до білоруського президента напередодні виборів 2010 року, навіть закінчувались гучними скандалами); незважаючи на те, що як міністр закордонних справ він продовжує викликати у самих німців поблажливу реакцію у стилі «no comment» (так було, наприклад, коли я запитала щось про Вестервелле у Йошки Фішера); і незважаючи на те, що дисбаланс між прийняттям зовнішньополітичних рішень між офісом канцлера та міністерством закордонних справ за Вестервелле перетворився на справжній перекіс на користь канцелярії, зрозуміло одне: нинішня місія – це місія Ангели Меркель. Вирішення справи Тимошенко через лікування у Німеччині – це її ініціатива, про яку я писала і яку щиро підтримувала та публічно лобіювала, починаючи з квітня минулого року. Фото на перших німецьких шпальтах Меркель, яка в інтер'єрі німецької клініки тримає за руку звільнену нею ж хвору Тимошенко – «символ Помаранчевої революції» і «жертву політичних репресій на Сході Європи» у загальному сприйнятті Заходу – гарний жест напередодні німецьких виборів. А для України таке фото – шлях до підписання Угоди про асоціацію.

Звісно, деякі особливо розчаровані в німецькій політиці щодо України дипломати та експерти можуть сказати, що навіть вивезення на лікування ЮВТ – може не остаточно переконати німців: мовляв, знайдуться нові претензії до України, аби тільки вислужитись перед Росією та не підписувати Угоду. Як доказував мені колись високопоставлений український дипломат: повір, не буде Тимошенко, знайдуть щось інше.

У мене теж були деякі підстави так вважати, але вчора мала нагоду подискутувати з офіційними та не дуже представниками Німеччини на одному неформальному заході, які за келихом прекрасного вина з Франконії і якось навіть не по-німецьки експресивно дискутували про Вільнюс та Угоду з Україною. Один важливий момент – дискутували не з українцями, дискутували між собою. Поки одні переконували, що Вільнюс – це найбільш правильний час і найбільш правильне місце, інші доказували, що нічого страшного не станеться, якщо документ буде підписаний пізніше, бо ніхто нікуди не запізнюється, а українська влада, яка забирає собі найкращі «філейні шматки України» (цитую з оригіналу), не заслуговую такого подарунку від ЄС і крапка. А всі ці страшилки вступом України в Митний Союз взагалі не переконують німців, бо більшість з них вважає, що, по-перше, Янукович з сім'єю не допустять власного поглинання росіянами, а, по-друге, Путіну в реальності просто нема що запропонувати для України (навіть дешевий газ – це все ще вилами по воді писано).

Звісно, потім довелось підключитись і нам, українським учасникам. Але показово одне: підписання Угоди про асоціацію викликає дискусію серед самих німців. Показово і приємно, оскільки я прекрасно пам'ятаю, яким був дискурс у Німеччині напередодні саміту НАТО у Бухаресті, коли Україна подалась на отримання Плану дій щодо членства (славнозвісного ПДЧ). А саме – жодна жива душа в Німеччині не підтримала публічно подібне зближення України з НАТО. Всі, неначе зговорились: ніякого НАТО для України. З ЄС для України тривають дебати, і це вселяє певний оптимізм.

У чому я також вчергове переконалась вчора: німцям дуже не подобається, коли українці проводять будь-які аналогії між Бухарестом та Вільнюсом (хоча, зізнаюсь, і сама ). Вони навіть ПРОСЯТЬ не вплутувати у нинішню дискусію цим деколи грішу про Угоду про асоціацію історію з НАТО – мовляв, нічого спільного немає. Водночас, деякі німецькі депутати й самі проговорюються: Німеччина не хоче бути тією країною, яка постійно щось блокує для України.

Дійсно, у Німеччини сьогодні як ніколи є шанс доказати, що вона не є такою блокуючою Україну силою. У Вільнюсі німці мають сказати «так» або «ні». Інші варіанти на кшталт «не зараз», «можливо» – не приймаються, враховуючи ставки у цій дійсно стратегічній «грі» для регіону.

Українській владі, в свою чергу, потрібно зрозуміти: Меркель – складний, але далеко не найгірший німецький партнер для України. Принаймні, вона точно може дозволити собі прийняти рішення, продиктоване виключно інтересами Берліна, а не Москви чи ще якоїсь столиці.