Кінець стокгольмського синдрому

Ще місяць тому Янукович був в унікальній ситуації. Він мав у ситуативних союзниках найпрогресивнішу частину суспільства – фактично, мізки нації знаходились якщо не в його розпорядженні, то на його боці. Найпрогресивніша і найактивніша частина суспільства була готова йому пробачити справи «сімейні», рейдерську атаку загальнонаціонального масштабу, ув'язнену Тимошенко і ще багато інших вибриків, аби він тільки вів Україну до Євросоюзу. Фактично, у частини України з'явився чітко виражений стокгольмський синдром – синдром заручників, які під впливом євроінтеграційної ідеї почали прихильно ставитись до зловмисника. Янукович не купив їх, і вони навряд чи проголосували б за нього у 2015, але він забезпечив собі їхню лояльність.

Вчора вночі ці «заручники» були вимушені вийти на Євромайдан. У нікого з нас не було ілюзій з приводу свідомого вибору Януковича на користь ЄС. Багато з нас розуміли: євроінтеграційний на словах Віктор Янукович та частина його оточення – насправді більші совки за своїм складом розуму та поведінки і більш некомфортно почуваються в середовищі західних партнерів, ніж совково-євразійський за своєю риторикою Путін та його оточення. Багато з нас були готові заплющити очі на те, що в бік Європейського Союзу він збирався вести Україну не зовсім європейськими методами: жорстким адмінресурсом і страхом тисяч чинуш, десятків губернаторів і депутатів, які не бажали собі долю Маркова. Це був той унікальний випадок, коли страх до Януковича міг зіграти на користь євроінтеграції, тому що тільки цей страх міг приборкати армію латентних євразистів, якими переповнений бюрократичний український апарат, якому, власне б, і довелось імплементувати Угоду. Янукович фактично організував такі собі євромайдани в головах своїх власних прихильників. Він переконав значну частину свого електорату, що ЄС – це краще, ніж МС. Як результат – 47% виборців Партії регіонів (результати останнього соцопитування GFK) підтримують Угоду з ЄС, а деякі аналітики вже навіть вигадали нове визначення для українців, які за Євросоюз на Сході України – «східноукраїнський європеїзм».

Тепер зрозуміло, що всі ті, в кого Євромайдан відбувся в голові, мають вийти на Євромайдан на площі. Непотрібно сприймати це як нову, вже синьо-жовту, а не помаранчеву революцію. Непотрібно думати про те, чи вийдуть інші. Непотрібно зважати, хто це організовує. Просто треба вийти сьогодні, завтра і особливо в неділю самому. Вийти не для того, щоб викрикувати гасла «Банду геть», якими люблять оперувати з трибун наші опозиціонери, а для того, щоб сказати – «Україні потрібен ЄС». Якщо не відстоємо свій вибір зараз, не матимемо вибору і в 2015-му.

Процеси євроінтеграції у всіх країнах, які вже є членами ЄС, супроводжувались двома почуттями: надією та страхом. Дуже часто вони йшли в тандемі. Надія завжди перемагала. Ми не маємо права дозволити, щоб в Україні переміг страх.