Про монстра і модель

Президентський старт Януковича на міжнародній арені показовий з багатьох міркувань. Показовий тому, що навіть попри неприїзд Медвєдєва на інавгурацію, котрий, за деякою інформацією, став в тому числі й реакцією на «другорядність» Москви в графіку поїздок новообраного президента, Брюссель таки залишився першим у порядку денному поїздок українського очільника. Деякі європейські міністри оцінили цей крок в неформальних дипломатичних розмовах небагато-немало як нову декларацію про незалежність України.

Показовий тому, що Янукович під час візитів не відходив від тез, підготовлених в Києві переважно українським МЗС. Це дає надію на те, що зовнішньополітичної самодіяльності під час таких важливих поїздок стане менше, і принаймні з таких важливих міжнародних трибун звучатиме один уніфікований месидж України.

Показовим (вже з негативного боку) було те, що Янукович, як і його попередник, ледве втримувався, аби не винести внутрішньополітичне сміття в брюссельські та московські кабінети. На щастя, обійшовся лише легкими уколами про «євроромантиків» та «політиканів». Проте, факт залишається фактом: якщо нова команда бажає продемонструвати новий стиль в зовнішній політиці, вона не в останню чергу має запозичити гарну американську приказку про те, що «внутрішня політика закінчується біля води». В українському випадку – просто на кордоні.

Показовим було й те, що принаймні публічно Янукович у Москві не допустив заяв, які б суперечили заявам, сказаним у Брюсселі. Тобто, класичної кучминської багатовекторності з «правильними» сигналами для кожної столиці поки не спостерігається. Інша справа, що Віктору Федоровичу це зробити було не так вже й складно: навіть з найбільш чутливих українських питань як-то газовий консорціум, Чорноморський флот РФ (деякі впливові «староєвропейці» теж вважають, що якщо можна домовитись з Росією і залишити ЧФ РФ після 2017, то для чого викликати зайву напругу), членство України в НАТО чи визнання героєм України Бандери (читай резолюцію Європарламенту), позиція Росії та Євросоюзу сьогодні дивним чином збігається. І як і в Росії, в Євросоюзу сьогодні нема чіткої стратегії щодо ІНШОЇ України. У Брюсселі є стратегія для України-невдахи, але нема стратегії для України хоча б відносно успішної. У Москві є стратегія для України некерованої та ворожої, але нема бачення того, що робити з Україною можливо так само некерованою, але дружньою.

Проте, незважаючи на всі начебто подібності між Росією та Євросоюзом, є одна ключова різниця між ними. Вона полягає в тому, про що в свій час писав Томас Фрідман з The New York Times – про те, що Америка є для світу монстром та моделлю одночасно. Якщо перенести цю картинку на європейський контингент, то Євросоюз, незважаючи на всі його проблеми, все ще залишається моделлю для країн регіону, а Росія – монстром. І тому будь-які її спроби організувати міні-копію Євросоюзу під назвою ЄЕП (чи, що сьогодні більш актуально, просто Митний союз), або ж міні-копію НАТО під назвою ОДКБ апріорі приречені на фіаско. Монстрів бояться, їх навіть демонстративно поважають і з ними намагаються дружити, але їх не наслідують і не намагаються скопіювати.

Автор – директор Інституту світової політики