Щоденник євроатлантиста. Хтось щось думає в Україні робити з Польщею, окрім Ганни Герман?

Сумні та невеселі часи настали в українсько-польських відносинах. Якщо український напрямок у східній політиці Польщі ще якось тримається на плаву, то польський в українській зовнішній політиці впевнено зводиться на маргінес.

Ексклюзивність у відносинах, якою тішились прихильники українсько-польської зв\'язки і дивувались у країнах «Старої Європи», сьогодні поступається пакетному підходу у відносинах. У Польщі все менше говорять про Україну як таку, і все більше – загалом про «східних партнерів». В Україні взагалі не говорять про Польщу як таку, а лише про пріоритетний європейський вибір. Тобто, у польському варіанті Україна наразі фігурує поруч з Молдовою, Вірменією і Білоруссю. В українському підході Польща по значимості фактично зведена до решти членів ЄС – тобто Люксембургу, Португалії чи Нідерландів.

Я не закликаю українських зовнішньополітичних стратегів брати приклад з російського МЗС (що в них, у принципі, досить гарно виходить), але радила б їм теж визначитись з пріоритетними країнами серед держав-членів Євросоюзу. І якщо в російській зовнішньополітичній концепції серед таких ядрових країн фігурують Німеччина, Франція, Іспанія та Італія, у нас на перших позиціях має йти Польща. Принаймні, на одній лінії разом з Німеччиною.

Так само мені не хотілось би звужувати поле для маневру польської дипломатії на чолі з Радеком Сікорським, але дивитись на Україну виключно через призму «східних партнерів», не враховуючи рівня і специфіки двосторонніх відносин між Києвом та Брюсселем, навряд чи допоможе просунутись й без того напівмертвому проекту «Східного партнерства». Хоча поляків можна зрозуміти: якщо справи в Україні підуть так і далі, то перспективніше буде опікуватись серед «східних партнерів» тією ж Молдовою чи Грузією, але зовсім не Україною. Полякам що насправді потрібно? Продемонструвати всій Європі, що їх із шведами проект працює і «європеїзує», а не відфутболюється, як в Україні?

Проблема тут є також в тому, що якщо євроінтеграція України як така може й надалі бути своєрідним кріпленням для розвитку двосторонніх українсько-польських відносин, то «Східне партнерство» – навряд чи. Хоча б тому, що у Варшаві та Києві зовсім по-різному сприймають цей проект. Власне, окрім євро інтеграції України, в України та Польщі залишився наразі хіба один серйозний стержень: Євро-2012. Інша традиційна точка дотику – інтеграція до НАТО – зникла після того, як Янукович відсахнувся від євроатлантичної інтеграції спочатку усно, а потім ще й письмово в нових основах зовнішньої політики.

Все, що відбувається в українсько-польських відносинах сьогодні тим більше неприємно, що календар найближчих двох років просто вимагає від України тримати Варшаву у полі зору. В 2011 році Польща головуватиме в ЄС, в 2012 – вищезгаданий футбольний чемпіонат.

Інше питання – кому саме нова влада довірить зближувати Україну та Польщу на посаді посла після того, як нинішній амбасадор Олександр Моцик перебазується з Варшави до Вашингтона. Пікантний момент у цій історії пов\'язаний з тим, що на печерських пагорбах не перший місяць бродять чутки, що Ганні Герман дуже хотілось би бачити в кріслі посла свого чоловіка. Нічого проти нього не маю: він є кар\'єрним дипломатом і має непоганий дипломатичний бекграунд саме на польському напрямку (раніше вже працював в нашому посольстві у Варшаві). Однак, моє особисте зондування грунту серед польських експертів, політиків та дипломатів на предмет прізвища «Герман», супроводжувалось не надто позитивною реакцією. І причина, як не складно здогадатись, не в Сергієві Герману, а в його дружині. А якщо бути більш точною – у скандальних заявах під час останньої передвиборної кампанії в Україні з приводу участі «польських бойовиків», котрі приїдуть до України боротись за президентство Тимошенко. Заяви, котрі у польських експертних колах фігурують у зв\'язці з іменем Ганни Миколаївни. Інший кандидат, про якого доводилось чути від компетентних людей – декан факультету міжнародних відносин Львівського університету Маркіян Мальський. Пікантність історії у цьому випадку полягає в тому, що він є начебто гарним товаришем Костянтина Грищенка, і саме останній його начебто й промотує. Ніколи не була схильною перебільшувати роль послів у тій чи іншій країні, але на досить складному етапі переосмислення відносин двох країн ім\'я посла є досить важливим. І було б дуже добре, якби ним не виявилась людина, котру апріорі не дуже сприйматимуть у державі-важковаговику, якою сьогодні є Польща в Європі.

P.S. Інші думки на тему українсько-польських відносин можна почитати в моїй статті, опублікованій днями у польській «Gazeta Wyborcza». Переклад українською – на сайті «Інозмі-Главред».