Щоденник євроатлантиста. Дивна сила Віктора Федоровича

Х'юстон, штат Техас. Водій Хосе – американський громадянин мексиканського походження – щоб якось звеселити мою подорож вголос роздумує про велику політику. Я майже не перебиваю: нечасто доводиться почути від пересічного американця якісь деталі про справи міжнародні. Тим більше, якщо вони стосуються такої віддаленого на тому березі Атлантики регіону. І тим більше напередодні проміжних виборів в США та місцевих в Україні.

«Я знаю, що Росія постійно пресингує Україну. Навіть отруїла вашого президента. Хоча він вже й не президент, чи не так?», – демонструє свої глибокі знання українськими справами Хосе. «Але що поробиш, Росія стає все сильнішою і сильнішою. А Америка все слабшою. Я взагалі-то – демократ, голосував за Обаму, але на наступних виборах доведеться підтримувати республіканців. Все, що Обама вміє, тільки красиво говорити. А Америка тільки слабшає і слабшає».

Слабка Америка непокоїть на тому березі Атлантики далеко не тільки Хосе. Один з моїх улюблених колумністів Томас Фрідман, приміром, теж нещодавно перейнявся цим питанням. Перебуваючи у Китаї, він для свого рідного The New York Times написав колонку, в якій констатував, що занадто багато представників американського політичного класу, які є повністю «залежними від соціологічних опитувань, страшно заангажованими, по руках і ногах зв'язаними телебаченням і корумпованими грошима», зацікавлені лише в тому, як утримати владу, а не в тому, як знову зробити Америку сильною.

Нічого не нагадує? Ну так, декларативно українська влада, начебто, теж тільки й переймається тим, щоб зробити Україну сильною. Один з її представників назвіть у назву партії цей епітет включив (що, в принципі, йому не допомогло на останніх виборах). Опоненти української влади, натомість, могли б підписатись під кожним словом Фрідмана, маючи, звісно, на увазі тих політиків, які базуються на печерських пагорбах, а не берегах Потомаку. Хоча самі американські полісімейкери та дипломати мають явно інше уявлення про силу влади і країни, аніж їхні українські колеги.

Взяти хоча б, наприклад, останню реакцію американського уряду з приводу місцевих виборів в Україні. Реакцію, яку можна вважати найбільш критичною публічною оцінкою Заходу на дії української влади з моменту обрання Януковича на президентський пост. Нічого дивного: чесні і демократичні вибори були тим мінімумом, який дозволяв Сполученим Штатам класифікувати Україну як молоду, та все ж демократію. Демократичні вибори в Україні стали за п'ять років таким же звичним явищем для Вашингтона, як боулінг-клуби чи шоппінг-моли для Києва. Певним уособленням Заходу в незворотності демократичних виборчих процесів в Україні є відома фраза одного західного стратега, роздратовано кинута українським колегам на якійсь з міжнародних конференцій: «Ми вже переконались, що ви вмієте проводити чесні вибори, покажіть щось іще». Тепер виявляється, що рано переконались, і навіть виборчий мінімум Києву доведеться перездавати...

Так чи інакше, американські дипломати та експерти, з якими доводилось спілкуватись впродовж останніх двох тижнів, знічено розводять плечима: чи варто було загострювати чутливі до владних маніпуляцій суспільні настрої в Україні та псувати міжнародну репутацію, так фанатично натягуючи голоси на місцевих виборах представникам Партії регіонів навіть у найбільш неприродніх для комфортного перебування біло-синіх областях? Іншими словами, демонструвати свою силу в регіональному масштабі для того, аби послабити Україну серйозно в плані міжнародному?

До речі, ті, хто американську заяву розцінив як анонс присвяченої Україні спільної американсько-європейської драми під назвою «Терпець увірвався» можуть бути розчарованими: як свідчать мої розмови з обізнаними американськими співрозмовниками, заява уряду США була швидше одноразовою публічною акцією. І у Вашингтоні, і в Брюселі переконані: у випадку з командою Януковича потрібно продовжувати робити ставку саме на не публічне спілкування. Потенціал для такого спілкування ще, мовляв, далеко не вичерпаний.

Дивні прояви сили практикує українська влада і на інших напрямках. Зокрема, на російському. Вперто демонструючи силу своєї позиції в протистоянні будівництву газопроводу «Південний потік», вона насправді ризикує продемонструвати у всій красі свою слабкість. Лише незнайомі з пострадянськими реаліями експерти можуть думати, що Росія відмовиться від цього проекту, бо він є надто коштовним. Представники української влади, які добре знаються на подібних «газоносних» питаннях, як ніхто повинні розуміти: саме тому, що він такий дорогий, він і буде реалізований. Головний економіст посольства Росії в Україні Олексій Урін під час Медіа-клубу в Інституті світової політики трохи більше тижня тому лише в черговий раз це підтвердив, відчеканивши ніби спеціально для новинного заголовку: «Росія не відмовиться від проекту «Південний потік».

Українська влада любить погратись у сильного гравця і з Євросоюзом. Особливо, коли мова заходить про такі ініціативи, як, скажімо, «Східне партнерство», де Київ цілком логічно претендує на рівноправного партнера ЄС. Є в Євросоюзі країни, які охоче погоджуються з таким підходом. Радек Сікорський, польський міністр закордонних справ та його шведський колега Карл Більдт у своєму нещодавньому листі до баронесси Ештон та профільного єврокомісара Фюле написали дослівно: «Наші сусіди – це наші партнери, а не клієнти». Що це означає? А те, що якщо Україна бажає бути сильним і рівноправним партнером ЄС, то має і платити на рівних, а не підраховувати постійно, скільки грошей Брюсель виділяє на середземноморський напрямок, а скільки перепаде для східних сусідів.

Так, безсумнівно, один вагомий внесок в те, щоб Україна виглядала сильнішою на міжнародній арені Янукович зробив: останні півроку президент, прем'єр і міністр закордонних справ говорять в завидний унісон. Але було б дуже непогано, щоб в Києві нарешті зрозуміли й інше: Україна може бути сильною лише тоді, коли вона є привабливою і цікавою. А привабливою та цікавою вона може бути в жодному разі не як копія путінської керованої демократії.