«Слово – зброя», або Як алмази стають діамантами
Поетичне слово значно потужніше за довгі промови і пусті балачки
З приводу нашої поетичної месси «Слово – зброя» – напишу, як думаю. Бо деякі речі треба пояснювати.
Отож, спочатку про Ідею. Буває так, що пишуться вірші, але вони, як алмази, падають у придорожнє багно – і ніхто їх там не збирає. Бо нецікаво чи ліньки зробити зусилля. Та й алмази стають діамантами, лише коли їх починають огранювати справжні Майстри.
Майстерність ніколи не приходить до людини сама. Її треба вчитися – у тих, хто поклав на цю справу все своє життя. Майстри теж не спішать ділитися своєю майстерністю будь із ким – прихильність Майстра треба заслужити – показати, що в тобі горить Божий Вогонь...
У нашому випадку Майстер Анатолій Паламаренко розгледів у своїй учениці – Наді Агеєвій, рідкісний талант – відрізняти справжні діаманти від простого каміння і шматочків блискучої слюди. Знаходячи їх у тому непрезентабельному вигляді, хтось інший потримав би в руках та й викинув. Але тільки не та, чия душа прагне краси і досконалості.
Прагнення краси і досконалості настільки глибоко коріниться в обраній людині, що вона просто не може задовольнятися дешевою біжутерією, якою торгують сьогодні в інформаційному просторі. Їй потрібне щось вартісне.
Отож, назбиравши тих безцінних камінців і відмивши їх від пилюки і багна, талановитій учениці схотілось реалізувати свої знання, отримані від Майстра.
А той, хто стільки років добував ці алмази, а потім розкидував направо і наліво, навіть і не сподівався, що юне і чутливе дівча раптом розгледить те, чого не помічали сотні інших. І візметься за таку непросту справу. Творити щось справді вартісне!
Але, коли вже є така Ідея, то знайти майстрів, що допомогли б огранити і довести до пуття Слово – це вже було справою часу.
І з часом склався колектив, який повірив у цю ідею. Композитор Віктор Крисько, класична співачка Ганна Семець з прекрасною дикцією, магічний скрипаль Кирило Стеценко. І навіть сам сивий Майстер, якому було цікаво, як посіяне ним зерно проростає в його духовних нащадках...
Коли я побачив свої загублені дорогоцінні камінці – вони вже мали вигляд досить коштовний але ще не досконалий, бо процес огранення лише почався. Але те, що ціла група людей вже доклалася до цієї праці сколихнуло душу немолодого алмазошукача, який у проміжках між своїми поетичними експедиціями заробляв собі на життя на пісенній ниві. Отож, довелося й самому долучитися до цієї нелегкої і захоплюючої справи.
Признаюся чесно, це був абсолютно новий етап мого життя – незвичний і захоплюючий – я багато що почав відкривати для себе. Зокрема те, що слово – навіть геніальне, можна так і не розкрити, не донести до слухача і глядача. А можна навпаки – надати йому такої сили, що воно вганятиме людей у майже гіпнотичний стан і вестиме їх аж до вершини справжнього катарсису, коли Слово вібрує і резонує в тілі, а час і простір втрачає значення, бо те, що відбувається в цей момент – воно поза простором і часом....
І тут ще одна Істина нагадала про себе у всій красі. Справжній Майстер працює не так заради результату, як заради самого процесу. Бо творчість – це той божественний акт, який виправдовує наше існування на цьому світі, роблячи нас Творцями досі неіснуючих артефактів. А результат – успіх, слава, гроші – це не що інше, як пожинанння (чи пожирання?) плодів своєї праці. Це також важливо, аби Майстри не помирали з голоду. Але від процесу вони отримуть не менше задоволення, аніж від результату.
Що або хто забазпечує результат? Цілий комплекс факторів – гарні менеджери та імпресаріо, засоби масової комунікації, і звичайно ж соціальний запит. З останнім фактором все гаразд, але наша інформаційна машина не орієнтована на продаж діамантів – у неї на потоці давно вже масова реалізація сяючих скляних бус і дешевої біжутерії.
На жаль, ми є частиною цього суспільства і його міжособистісних відносин. І я не можу зібрати своїх друзів та колег і притягнути силоміць у глядацький зал, бо одні зараз десь далеко, а у інших, як завжди, якісь термінові чи важливі справи...
А ще є проблема – потрапити в інформаційний простір сьогодні можна або через великий скандал або через великий блат. А оскільки ми не належимо ні до розважального, ні до кримінального світу, то нам, відповідно, не світить...
Але це ніколи не спиняло тих, хто знає, як працює механізм мистецького сприйняття. Миттєво продається лише те, на що створений попит, що тамує спрагу чи голод, що задовольняє інстинкти, що дивує чи розважає. Ну, а те, що працює на Душу, що потрапляє у серце, вибачте, на це треба мати час і велике бажання або розуміння...
Знаючи все це ми просто робимо справу. Ми – кайфуємо! Ми плачемо і на репетиціях і на прогонах і на самій виставі, коли раптом хтось із нас трохи міняє інтонацію якоїсь фрази – і слово несподівано обпікає душу і перехоплює подих...
А ще – коли ти дивишся в зал – і бачиш, як людина плаче, не приховуючи своїх рясних сліз – ти починаєш плакати разом із нею, бо це щось неймовірне, це на рівні духовного єднання. Бо сльози – вони також не завжди від горя, а часом від просвітлення, надії, вдячності і навіть насолоди...
Ось тому після кожної репетиції чи чергового дійства ми почуваємось, як після Молитви. Саме тому і називається це Поетична Меса. Бо Господу краще чути поетичну мову.
А комусь ближче поняття Слово – Зброя. Бо це також правда. Поетичне слово значно потужніше за довгі промови і пусті балачки. Бо від нього в душі залишається післясмак, як після дорого вина...
Багато слів я промовив, але не певен що переконав усіх. Тому раджу просто переглянути ці професійні фото, що зупинили окремі миттєвості нашого дійства. Ті емоції і та невербальна інформація, яка йде від них, можливо, скаже вам те, чого я не сказав словами. Тож, спробуйте відчути!
Дякую Богові за все...
Коментарі — 0