Проблема російських інтеліґентів

Ми не можемо за кілька місяців війни змінити наших ворогів. Ми не можемо ніяк посутньо вплинути ні на тих із них, що виступають «за» війну, ні на абсолютну більшість із тих, що з якихось причин опираються цій війні, перебуваючи в Росії чи за її межами. Особливо останніх, особливо тих, кого, як ми вважаємо, і можна, і потрібно змінити. А навіть і перетворити на своїх спільників. Особливо тих, кого ми в якійсь черговій ітерації прекраснодушної ілюзії вважаємо мало не нашими союзниками, які нібито утворили і складають так званий антикремлівський фронт.

Для останніх часто-густо війна Росії проти України – лише привід або для міркувань про «прекрасну Росію майбутнього», яку всім їм уже невдовзі доведеться будувати, або для фіксації якоїсь чергової національної поразки та краху з усіма супутніми «плачами Ярославни» про втрачені можливості свободи та демократії, або просто спосіб умити руки і зняти з себе будь-яку відповідальність за те, що чинять нині в Україні їхні співвітчизники чи вчорашні співгромадяни у складі сил СВО.

А зокрема немає сенсу закидати російським інтеліґентам той простий факт, що вони російські, а їхня інтеліґенція (у сенсі інтелекту, а не суспільно-культурної верстви) – продукт імперської логіки та механіки десь так само, як щонайнаївніші уявлення про світ останнього бурятського танкіста чи кадировського десантника на службі режиму. Річ лише в тому, наскільки якісною є інтеліґенція перших у порівнянні з її повною відсутністю у других. І от саме вона, ця інтеліґенція, нібито й відрізняє перших від других, натякаючи нам на можливість переусвідомлення і якоїсь чарівної метаморфози імперсько-московського інтеліґента.

Однак проблема в тому, що ці полярні приклади російської екзистенції у вигляді умовного Алєксандра Подрабінека і умовного Рамзана Кадирова дані нам не просто для фіксації їхньої принципової відмінности, а для того, аби нарешті позбутись ілюзій і побачити в них спільність.

Це, безперечно, дуже складний і суперечливий феномен, що часто-густо висловлює хай і давно очевидні для нас, проте геть невідомі бурятському танкісту чи кадировському десантнику речі про катастрофізм ситуації, в якій усі вони опинилися. Цей інтеліґент – світовий у тому сенсі, що його оцінка ситуації мало чим відрізняється від, приміром, середньої по Європі. Він розуміє, що ця війна – катастрофічна для його спільноти та держави не через обгорілі кінцівки бурятського танкіста чи родинне горе в далекому кавказькому аулі, а передусім тому, що проти війни виступати годиться, аби витримати «кандидатський мінімум» невидимої установи, де роздають перепустки в нормальність.

Бути проти війни для нього – та загальнолюдська норма, яка відокремлює його від кремлівського режиму і водночас є першорядною умовою віднайдення бажаного виходу з національної ганьби, що геть унеможливлює настання омріяної «прекрасної Росії майбутнього» в наступних десятиліттях. Адже російська інтеліґенція якщо не усвідомлює, то здогадується, що «після Бучі» ця ганьба – неминуча, а майбутнє – детерміноване руйнівними наслідками політичного, економічного і насамперед морального плану.

Тому російський інтеліґент-західник, який уміє міркувати про міру людських свобод і поразку демократії в окремо взятій Росії, усвідомлює, що, виступаючи проти війни, він виступає проти хтонічного мороку поневолення, залишаючись вірним досі невтіленому і навіть непромисленому, але незмінно світлому образові Росії, якою вона ніколи не була, а за наявних умов ніколи не буде.

Він несе цей нерукотворний і не до кінця реалістичний образ демократичної імперії, очищеної від скверни нового середньовіччя і постсовєтського відчаю, неначе прапор, на якому виписані старання всіх цивілізаторів Росії, починаючи від Ґерцена і Чаадаєва й закінчуючи Морозовим і Шульман.

Як і те, що найбільша проблема не в тому, як російський інтеліґент бачить свою країну, а в тому, що в ситуації війни Росії з Україною в раціональних конструкціях російського інтеліґента власне Україна цілком відсутня.

Україна для російського інтеліґента, який виступає проти війни, – така сама «біла пляма», як і для тих людей у Кремлі, що безпосередньо почали і продовжують цю війну. Тих, яким уже на початку повномасштабного вторгнення закидали «крах експертизи» про Україну, експертизи, що намалювала їм ворога, якого можна завиграшки завоювати «бліцкриґом» і який зустрічатиме з квітами російські танки.

Російський інтеліґент – на кшталт уже згаданого Подрабінека, Фейґіна, Піонтковського чи Ілларіонова, які не вилазять з ефірів наших телемарафонів й інформаційно-аналітичних каналів Youtube – України не знає і знати не хоче. Він не знає української мови, тому йому геть недоступні україномовні джерела. Він не знає української історії, відмінної від історіографічного карамзінізму, вшитого в матрицю російської імперської свідомости двох останніх століть. Він не здатен прочитати Рябчука, Грицака чи Мариновича, тому рівень його експертизи про Україну такий самий катастрофічний, як у кремлівських суркових.

Але чомусь у своєму імперському невігластві впевнений у тому, що його, такого антивоєнного, проліберального і прозахідного, Україна мусить слухати як вербального кур’єра якоїсь ідеальної і незакаляної російськости, що її можна відокремити від кремлівства. У тому сакраментальному для кожного російського інтеліґента культурному сенсі Україна – так само, як і для колективного путіна – частина його власного колоніяльного проєкту, де йому споконвіку була призначена роль вихователя, вчителя й ментора.

Тому для російського інтеліґента, за гамбурзьким рахунком, Україна – топос, де він може й далі прикладати свої культосвітницькі й педагогічні зусилля або закидаючи нам, приміром, дерусифікацію, як Подрабінек, або відмовляючи нам у політичній суб’єктності, як Шульман, або нав’язуючись зі своїми нудними лекціями, де нам розповідається наша ж історія, як Биков.

Російський інтеліґент хоче, щоби в Україні його зустрічали з квітами. Але не усвідомлює, що і для нього, і для Путіна, і для бурятського танкіста, і для кадировського десантника ми приготували один спільний букет.