Чи варто йти на Мінськ і встановлювати там проєвропейський уряд

Трохи футурології.

По-справжньому нестандартним ходом нашого контрнаступу могла би бути блискавична окупація Білорусії і зміна режиму в ній. Чомусь здається, що цей фантастичний сюжет практично втілити легше, ніж цілком реалістичні з першого погляду.

Я би його розглядав із трьох причин.

Перша

Білорусія – це країна, якої нікому не шкода на сьогоднішній момент і постійне джерело небезпеки для нас і Європи. Вони занедбали себе і свою свободу у 2020 році і цілком скорилися волі путіна, тому ніхто за них по-серйозному не впишеться ні вербально, ні реально. А надто в ситуації, коли білоруський режим в очах всього цивілізованого світу – нелеґітимний. Ба більше, її можна подати так, що визволяти Мінськ від режиму Лукашенка піде білоруська армія під національно-визвольними гаслами. А що Китай? Він, певна річ, засудить. Але Китай далеко. Тож помахаємо йому ручкою.

Друга

Мені здається, що наша війна дійшла до того пункту, коли її гібридні правила, прийняті й освячені великими гравцями, завели нас у таку ситуацію, коли потрібно панкувати і самим нав'язувати власну гібридність. Надважливий момент – поступовий «експорт» війни з території України. Бо становище, коли грають дві команди, але дотримуються різних правил гри, довго тривати не може.

Бо неможливо довго грати у футбол, коли одній, неядерній, команді все дозволено лише в межах правил, але заборонено, наприклад, бити по чужих воротах і ставити «стінку» під час виконання штрафних ударів, а другій, ядерній, можна грати руками, кусатися, щипатися, дряпатися, ламати супернику ноги та вбивати його жінок і дітей, виводити на поле 15 гравців і трьох голкіперів, тероризувати ядерним ударом суддів у полі і погрожувати ним же суддям VAR.

Така асиметричність вимагає мудрости, підступности і нестандартности дій. І блискавична окупація Білорусії тут – лише метафора, образ цієї нестандартної дії, який цілком можна виправдати, наприклад, тим, що ми туди принесемо демократію і свободу. Чим не прийнятна причина – подарувати демократію і свободу зневоленому європейському народу з украденою віковою історією? Славною історією, до речі. Крім того (1), Європі такий крок буде вигідним з однієї простої причини: «русскій мір» – цей вічний головняк на східних кордонах – відступить від них туди, де колись закінчувався ще за Першої Речі Посполитої – до Смоленська. Крім того (2), якщо по росії бити європейською зброєю не можна, то чому не можна по Білорусії, з території якої велася війна проти нашої країни і яка не має ядерної зброї?

Третя

Це буде лише початком відплати сусідній країні за її безхребетність і пушкінізм, без яких не було би ні Бородянки, ні Бучі, ні Ірпеня, ні Гостомеля, ні Макарова.

Вважаю, що все перелічене волає про помсту до неба. А помста – справа людських рук. Тому вона мусить бути холодною і раціональною. Раціональність у тому, що ми туди принесемо не кару, а альтернативу. І нам – для нашого ж добра – їх треба не так покарати, як змінити. Тому в якомусь сенсі українська окупація Білорусії де-факто повертає білорусів до виконання головного завдання 2020 року – повалення злочинного і кривавого режиму лукашенка.

Доброго ставлення з нашого боку вони ніколи не зрозуміють, як не розуміли досі, і не оцінять. Та й не буде більше ніколи доброго ставлення з нашого боку. А от платити потрібно. Занадто великий борг Білорусії перед Україною. Занадто велика несправедливість, занадто багато жертв. Їм не можна дозволити вкотре хитрожопо пропетляти. Насамперед заради самих себе. І саме вона, Білорусія, як на мене, і є найслабшою ланкою в путінській системі безпеки. Тож чому б і не вдарити по ній?

Тому так, на Москву йти не варто. Варто йти на Мінськ і встановлювати там проєвропейський і проукраїнський уряд. І назавжди забути про загрозу з півночі. І нема в цьому нічого фантастичного, як не було нічого фантастичного в колонах танків і бетеерів, які в перші дні війни зайшли на нашу території і захопили ЧАЕС. Що було далі, всі знають. Далі було те, чого не можна ні вибачити, ні зрозуміти, ні тим більше забути.