У світі розваг

Ще того ж дня, відразу після оголошення передбачувано безжального вироку, чоловіка й жінку було доставлено на місцевий стадіон і там розстріляно. Стадіон було вже заздалегідь заповнено місцевими мешканцями, спеціально звезеними з усієї провінції. За свідченнями нечисленних іноземних очевидців, трибуни аж тріщали від народних мас.

Цю новину я прочитав у доволі слушний момент. У моєму романі «Коханці Юстиції», що от-от має побачити світ, чимало уваги приділено феномену публічних страт – як у сімнадцятому, скажімо, сторіччі, так і у двадцятому. Намацуючи потрібну, дещо відсторонену, тональність і за всяку ціну намагаючись уникати пафосу, я місцями вдавався до чорного гумору і, як мені здавалося, ґротескових перебільшень. Ось, наприклад, кілька речень із опису привселюдного спалення такого собі Альберта Вироземського, що відбулося на площі Ринок у Львові восени 1641 року.

«…у день виконання смертельного засуду натовпи святково вирядженої людності, по-дитячому захопленої такого штибу масовими повчальними видовищами, зустрічають його [засудженого Альберта, – Ю. А.] появу на площі одностайними свистом і скандуванням. Найвища знать комфортно розташовується під гафтованими золотом пурпуровими навісами на балконах кам’яниць і палациків, а також на спеціально змонтованих тимчасових оглядових терасах. Унизу на площі тисячі громадян махають щойно придбаними в кіосках прапорцями, на яких – святий Ян з Дуклі, патрон або ж заступник (а краще сказати опікун) міста. У повітря злітають тисячі надувних куль вогнистого кольору. Оркестр валторністів з міської протипожежної управи стрясає й без того розбурхану атмосферу найпопулярнішим evergreen’ом “Сурми останнього дня”. […] Майстер церемонії у помаранчевому шалику та сміховинному вишневому береті цього разу не мусить задовго розігрівати гранично заведену громадськість. Уже з перших хвилин після прибуття Вироземського на площі починає лунати масове: «Вогню! Вогню!» –  наче всім ідеться про якийсь ювілейний феєрверк».

Тепер, читаючи в кореспонденції з Ґуанґдонґа про збуджених глядачів на трибунах, які масово «знімали подію на телефони», а також про те, що, згідно з розпорядженням адміністрації, на стадіон було цілими класами, просто з уроків, приведено дітей «у шкільних уніформах», моя авторська ґротескова фантазія, заблукала в пізньосередньовічному сторіччі сімнадцятому, засоромлено нишкне перед реальністю сторіччя двадцять першого. До дітей, які незгірш за дорослих тішаться небуденним видовищем на площі Ринок, автор мого роману (за всього вдаваного цинізму) все ж не доріс. Уважний текстолог, щоправда, зауважить, що «святково виряджена людність» виявляла свої радісні почуття саме «по-дитячому», але як же це несміливо у порівнянні зі звітом, аж ніяк не ґротесковим, про перебіг стадіонного розстрілу, що трапився – уявіть собі! – не далі, як рівно тиждень тому!

Втім, якщо спалення вдавалося розтягнути в часі на кілька годин, улаштувавши для вдячних містян направду небуденну культурну подію, то скільки триває розстріл? Навіть коли уявити собі попередні промови, гру оркестрів (тих самих), військовий парад і масові хороводи школярок? Невже заради якоїсь однієї лише миті, протягом якої летітимуть кулі, а тіла засуджених здригатимуться й падатимуть, варто звозити і збирати в одному місці аж стільки народу?

Тут не може не згадатися Мішель Фуко, який у відомій праці про «моральних монстрів» зазначив, що «надмірність покарання мала відповідати надмірності злочину або й перевершувати її. […] В серцевині каральної дії з необхідності існував дисбаланс. Покарання мало перетягувати шальки на свій бік (тобто бути жахнішим від злочину, – Ю. А.) Цим перетягуванням було залякування, залякувальний характер покарання».

Організатори ґуанґдонзького розстрілу (як і організатори спалення Вироземського), безумовно, мусили розраховувати на цей ефект. Що може бути милішим для кожної архаїчного типу влади, ніж народні маси, що почуваються справді заляканими? Публічна страта як різновид масової розваги набуває, отже, крім розважального, ще й виховного (у специфічному сенсі) характеру.

От тільки не всіх – і тут з’являється тоненький проблиск надії – вдається залякати. Тож і на ґуанґдонзькому стадіоні іноземні репортери зафіксували чимало таких, що «не надто зацікавлені подією, курили цигарки й розмовляли на сторонні теми». Подібно до того, як це вчинила на площі Ринок більшість львівської публіки, що «на п’ятій годині дійства встигла вже добряче знудитися дедалі менш динамічним видовищем».

Уся надія, а точніше, її тоненький проблиск, у тому, що розваги, тут і там влаштовувані владою для народу, мають властивість час від часу набридати й вичерпуватися. Й це не віщує їй нічого доброго.