Інфляція та поточні тенденції розвитку економіки України

Початок 2020 р. характеризувався падінням показників економічної активності у видах діяльності, що представляють реальний сектор: промислове виробництво скоротилось на 5,1%, транспортні послуги - на 4%, сільське господарство – на 2,7%.

На цьому фоні - падіння темпів інфляції нижче цільового діапазону НБУ, а цін виробників – нижче нуля - свідчить про ознаки повноцінної стагнації у секторі виробництва товарів та послуг та про помітне звуження обсягів його діяльності.

Натомість, сектори, шо пов’язані із наданням посередницьких фінансових та ділових послуг зростають шаленими темпами. Один тільки прибуток комерційних банків за підсумками 2019 року становив 60 млрд. грн, збільшившись майже втричі проти попереднього року.

У банківській системі акумульовано гігантські суми, які не надходять в реальну економіку. Для стримування надлишкового тиску «зайвої» гривневої маси Національний банк втричі розширив операції з депозитними сертифікатами – до 200 млрд. грн. В кращі часи обсяг кредитів виданих економіці сягав 80% ВВП, зараз же – він не набирає і 25% ВВП, а якщо з них зняти непрацюючі кредити – то не буде і 15% ВВП. Зараз реальні виробники не в змозі конкурувати за кредитні ресурси внутрішнього фінансового ринку за ставками, які пропонуються депозитними корпораціями. Поряд з цим відносна величина депозитних сертифікатів НБУ та ОВДП – пасивних напрямків вкладень грошових коштів – становлять вже 24% ВВП, перевершуючи таким чином обсяг кредитного ресурсу, наданого депозитними корпораціями в реальний сектор економіки.

Ситуація, що склалась загрожує ефектом широкомасштабної втечі капіталу з країни, де немає надійних об’єктів для його інвестування, особливо зважаючи на нестабільність на глобальних ринках капіталу. Відсутні також Урядові та інші види стимулів для інвестицій, формування інвестиційного іміджу країни.
Хто винен: На моє переконання – надмірно жорсткі параметри макроекономічної політики, в рамках якої розвивалась українська економіка впродовж останніх 4 років.

Індикатор жорсткості реальних монетарних умов (як комбінація впливів процентної ставки та змін обмінного курсу) перевищує аналогічний показник у сусідніх країнах Європи на 10 і більше відсоткових пунктів. Така надмірна жорсткість монетарних умов спостерігається в українській економіці починаючи з другої половини 2018 року (вже 1,5 року).

Далі – фіскальна політика. Фіскальний баланс, якщо його рахувати за мінусом видатків на обслуговування боргу є ПРОФІЦИТНИМ з 2015 року. Той же фіскальний баланс, якщо його скорегувати на рівень розриву між потенційним та фактичним ВВП є ПРОФІЦИТНИМ починаючи з 2015 року (тільки не слід брати для цього дивні оцінки НБУ з розриву ВВП, де точка загальноекономічної рівноваги межує із зростанням «природного» безробіття та падінням промислового виробництва). А це означає, що реальна економіка починаючи з 2015 року має перманентний структурний шок від скорочення державного попиту і повинна перебудовуватись в нових умовах.

Перебудовуватись – в умовах жорсткої монетарної політики та низького внутрішнього платоспроможного попиту. Наслідки - передбачувані.

Окремим аспектом провалів економічної політика є політика НБУ щодо валютного курсу та формування національних резервів. Замість того, щоб згасити пониженням ставки надмірний попит на гривневі фінансові активи (попит – викликаний непокритим паритетом процентних ставок зовнішнього та внутрішнього ринку капіталів) Нацбанк пішов іншим шляхом – просто дозволив гривні зміцнитися (так працює трансмісійний канал обмінного курсу в рамках режиму інфляційного таргетування). В результаті – програли всі.

Державний бюджет запозичує за ставками, що перевищує річні темпи його доходів, експортери – несуть втрати внаслідок зниження гривневої виручки, реальний сектор – недоотримав кредитних ресурсів, а країна – недоотримала надходжень у валютні резерви, які до сих пір на 20% «не дотягують» до нормативу композитного критерію МВФ. Але програли не всі. Виграли – «інвестори» у державні цінні папери.

Звичайно, структурні проблеми української економіки вносять свій вклад в ефективність реформ та дієвість трансмісійних механізмів. Однак, чи не повинні розробники економічної політики зважати на наявність структурних ризиків української економіки, нерозвиненість ринків праці, відсутність фондового ринку, конкурентних товарних ринків тощо? Чи не повинні макроекономічні регулятори коригувати та балансувати свої середньострокові цілі зважаючи на короткострокові індикатори та маяки, які сигналізують про проблеми з їх досягненням?

Що робити:

1. Переглянути пріоритети встановлення цілей на рівні Міністерства фінансів та НБУ, скоригувавши їх таким чином, щоб досягнення головної цілі (рівня дефіциту чи інфляції) чітко кореспондувалося з досягненням проміжних цілей, такий як темпи реального економічного зростання, рівень зайнятості тощо.
2. Внести корективи в моделі, які використовують макроекономічні регулятори для оцінки ефектів своєї політики на темпи економічного зростання та соціального добробуту в країні з врахуванням структурних проблем.
3. Сформувати комплекс заходів для збереження економічного потенціалу країни, насамперед її індустріального ядра. Забезпечити можливість фінансування реальних інвестиційних проектів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності економіки та розширення її внутрішнього ринку. Розширення інструментарію державних гарантій.
4. Активізувати роботу з міжнародними офіційними кредиторами на принципово інших засадах формування внутрішньої макроекономічної політики та її націленості на зростання економічного потенціалу країни.