Леоніду Кучмі - 80. Єдиний з п’яти президентів України, якому люди дали другий шанс

Він був двічі Президентом. Такий шанс українці дали лише Леонідові Кучмі – єдиному з п’яти Президентів незалежної України.

Йому виповнюється вісімдесят. І це привід згадати Україну з Кучмою.

Він важко приймав для себе Незалежність України, але на відміну від багатьох прийняв. Він починав керувати країною, коли Захід і Схід країни ще не викристалізувалися і були в такому ж аморфному стані, як і сама держава. Коли в самій країні не розуміли – бути з Росією чи прагнути у Європу. Він прийшов у велику політику «червоним директором». Багато хто вважав це недоліком. Я ж вважаю, що саме цей досвід керування потужним оборонно-промисловим підприємством, контакти із «потрібними» людьми, допомогли Кучмі вибудувати систему роботи і на Захід, і на Схід. Систему він вибудовував і в економіці.

Він дуже добре розумів значення реальної економіки. В 1994-му людям по півроку не платили пенсії і зарплати, інфляція сягала 400%... А вже у 2000-му економіка продемонструвала перше зростання. Почали формуватися нові ринкові інститути. Але при цьому в країні залишалися величезні промислові підприємства, на яких трималася ще радянська економіка. Кучма беріг їх. А якщо і відпускав у приватну власність, то дуже обережно. Перед ним був вибір – будувати ринкову економіку чи олігархічну. І в мене було відчуття, що він весь час вагався. Саме тому процеси приватизації йшли так складно. Певно, він так для себе і не зробив вибір.

Якщо перший період президентства Кучми – це насамперед порятунок економіки, то другий – порятунок самої держави. На скільки це був важкий час для Кучми я зрозумів вже у Мінську, у 2010 році. Загибель Чорновола, вбивство Гонгадзе, отруєння Ющенка… Відсутність відповідей на ці питання досі не дають мені спокою. Але одне зрозуміло - всі ці страшні події складаються в цілісну картину розхитування України ззовні. Що, власне, продовжується і зараз.

Найважчим випробуванням для країни став «касетний скандал». Тоді держава ледь встояла. Це був іспит і для Кучми. На той час я вже три роки був представником Президента у Верховній Раді. І написав заяву про звільнення, яку мав вручити у середу, 29 листопада 2000 року. А 28-го Олександр Мороз оприлюднив так звані «плівки Мельниченка». І я не зміг піти.

Чому залишився? Бо розумів, що відбувається і чим це може закінчитися. Ми стояли на грані розвалу держави. Удар було нанесено не по Леоніду Кучмі, а по інституту Президента, по стабільності держави. Тодішня Україна була ще слабка, вона тільки-но починала ставати на ноги. І очевидно, це дуже не подобалося Кремлю і не тільки йому. Тоді вдалося запустити ланцюгову реакцію. Далі був скандал із українськими «Кольчугами», які так і не знайшли в Іраку, Тузла як перша спроба анексії нашої території. А всередині країни - потужні акції опозиції.

Чи робив Президент Кучма помилки? Звичайно, робив. І чимало.

Але він не лише залишився на своїй посаді до кінця, він залишився в Україні жити і працювати після зміни влади. І для мене це дуже серйозне мірило того, як він сам оцінює роки свого правління. Я періодично зустрічаюсь з Леонідом Даниловичем. Він зберігає такий же прагматичний підхід до економіки, до питань миру і війни. Робота з Президентом – це можливість побачити зсередини процес управління державою і змога аналізувати як і чому ухвалюються ті чи інші рішення. Це незабутня школа і колосальний досвід.