Про що не сказав президент у посланні

«Єдине цікаве повідомлення, яке може озвучити Петро Порошенко, – що він усвідомлює свою відповідальність за стан в країні і не буде балотуватися на другий термін. Все решта, що б він не сказав, – це набір слів політика, який повністю себе дискредитував». 

І я не помилився у своїх прогнозах. 

На моїй пам’яті це одне з найменш змістовних послань президента до парламенту. Це не був виступ Глави держави з аналізом зовнішньої і внутрішньої ситуації та акцентами на викликах і пріоритетах. Цьому посланню не вистачало головного – правди і сенсів. Натомість країна почула виступ кандидата в президенти з усіма відповідними атрибутами. З трибуни парламенту були розшиті меседжі рекламної кампанії на білбордах, якими завішана вся Україна. Країна почула звіт про досягнення і майже нічого конкретного – про перспективи. Цей виступ ще раз засвідчив – команда президента займається забезпеченням політичного виживання, а не стратегією для країни на завтрашній день.

Мир і Донбас

Президент багато говорив про мир, але нічого не сказав про те, як його досягти. Очевидно тому, що влада не має цілісного бачення, як повернути окуповані території. І не має розуміння глобальних процесів, які сьогодні в єдине ціле зв’язані на Донбасі. Констатувати, що «Україна перебуває в епіцентрі процесів, які визначають майбутнє континенту та світу» замало. Я давно про це кажу. Дякую аналітикам адміністрації, що нарешті звернули на це увагу. Але наступним кроком має бути розуміння: конфлікт на Донбасі – багатошаровий пиріг регіонального, континентального і світового масштабів. А далі – дія. Не треба чекати, поки у конфлікт будуть втягнуті країни Центральної Європи, весь світ, а починати формувати нову безпекову модель. Виходити з ідеями та ініціативою. Ми в цьому зацікавленні, як ніхто. Адже мир у світі починається з припинення війни на Донбасі.

Так, для припинення війни нам потрібна сильна боєздатна армія, і вона дійсно міцнішає і загартовується. Але, наголошую, початок цьому процесу заклало суспільство, а не держава. На державі, натомість, лежить відповідальність за те, що на п’ятому році війни досі нема патронного заводу. А також те, що ми постійно демонструємо зразки нової військової техніки, але не бачимо її масового виробництва. Отже, по суті і далі граємося в танки, в літаки і вертольоти для параду. Але армія для параду і армія для війни – різні речі.

Прекрасно, що ми змінили військове привітання в статутах на «Слава Україні! Героям слава!». Але найголовнішою зміною має бути увага і повага до солдата і офіцера. Натомість ми все ще перебуваємо в совку, де головною цінністю є не людина, а матеріально-технічна база.  

Отже, по-перше, Україні треба виходити на прямий діалог із Кремлем. На рівні повноважних представників, які б мали право укладати та підписувати двосторонні угоди. Мінська група лише контактує, але нічого не вирішує. Нормандський формат то працює, то припиняє роботу у зв’язку із політичним графіком Німеччини, Франції, США. Це може тривати безкінечно. Тільки прямий діалог дасть можливість зупинити гарячу фазу і рухатися далі. Зрештою так Україна здобуватиме суб’єктність в міжнародній політиці, а не безперервно бути об’єктом телефонного права: знову стріляють, давайте зателефонуємо пані Меркель.

По-друге, нам потрібен діалог з населенням Донбасу, причому з обох сторін лінії розмежування. Я не почув цього у промові Глави держави. Він не торкнувся головної теми – порятунку людей. Не територій, не індустріальних потужностей, не частки економіки – людей. Треба розпочинати і вести діалог із людьми. Не з колаборантами, не з тими, хто бігає з автоматами та віддає накази стріляти. Ці сорок з лишнім тисяч потребують іншої розмови. Говорити треба з тими, хто опинився у заручниках. А це майже 3 мільйони людей, визнаних усім світом громадянами України. І держава про них не дбає.

Крим та історічна відповідальність України 

Те саме стосується Криму. Мало жити гаслом «Крим наш», потрібна чітка стратегія і план дій. Нічого подібного від Президента я не почув.

Чи є провина України в тому, що відбулося? Ні, немає. Чи все вона зробила, щоб цього не відбулося? Не все. Нам постійно треба повертатися до цієї теми з позицій прав кримськотатарського народу і атакувати цивілізований світ своїми ідеями та ініціативами. Росіяни мають свою державу, українці мають свою державу, татари не мають своєї держави. Це історична відповідальність України.

В стратегії повернення Криму першим кроком має стати вже сьогодні внесення змін до Конституції, де б визнавалася Кримськотатарська автономія з відповідним гарантуванням прав титульної нації. Там також має бути передбачене квотне представництво кримських татар в усіх органах влади півострова. 

Другим кроком цього процесу має бути демілітаризація Криму. Така ідея може бути озвучена на засіданні Генасамблеї ООН. Дуже сподіваюсь, що так і станеться. 

Наступний крок – запровадження вільної економічної зони для усунення потенційних економічних конфліктів між сторонами угоди.

Також протягом певного перехідного періоду Крим може перебувати під юрисдикцією декількох держав –України, Росії, третьої впливової сторони. При застосуванні такої моделі суверенітет півострова забезпечується неподільним статусом на основі рівності держав-учасників. 

А головне, всі ці заходи слід зібрати в єдиний комплексний документ. 

Безпека

А ще Порошенко зовсім нічого не сказав про безпеку. Безпеку ширшу за питання війни. Безпеку щоденного життя українців на всіх територіях. Війна стала причиною зростання насильства і злочинності, і це болюча для суспільства тема. Люди гостро відчувають потребу в захищеності, в організації безпечного життя. Це цілком реальний страх українців. Натомість уряд не займається безпекою. Я давно кажу: якби на засідання уряду не ходив міністр внутрішніх справ, в уряді цього б не помітили. Однієї, хоч і найуспішнішої реформи, для цього замало.

Економіка і корупція

Також Президент свідомо дистанціювався від економічних і соціальних проблем, тарифів, стосунків з МВФ. Отже, відповідальність за них будуть перекладати на уряд. Не дарма пролунала теза, що уряд майже коаліційний. Але кого це обманює? Президент несе повну відповідальність за дії уряду, це його висуванці, його команда. 

Проблема в тому, що Україна має два уряди – один на Грушевського, інший – на Банковій, і обидва займаються непритаманними їм справами.

Існування цих двох урядів – катастрофа для української економічної моделі. А точніше її відсутності. Чому? Бо два уряди – це вирок усім планам по приватизації. А приватизація в Україні багато в чому – це демонополізація, позбавлення надмірного тиску державного сектору на економіку. 

Держави сьогодні забагато в економіці, вона пригнічує конкуренцію, стримує розвиток приватної ініціативи, за якою стоять інвестиції у розвиток. І, очевидно, що простої констатації «Україні потрібні великі інвестиції» від Глави держави недостатньо. Якщо ви хочете, щоб ці інвестиції прийшли, то скоротіть присутність держави у бізнесі і дайте хід великій приватизації! 

Хвалитися досягненнями у створенні антикорупційних органів недоречно. Однією рукою їх створили – під тиском громадянського суспільства і західних партнерів, другою – знищують, як елементи системи, що виходять з-під контролю. В результаті – передбачені Конституцією органи вже не працюють, а не передбачені – спинаються на ноги і ще не працюють. 

Більше того, суть проблеми в іншому. Створення нових антикорупційних органів – НАБУ, САП, НАЗК – важливе і необхідне. Але це лише інструменти подолання наслідків лиха. Вони не виконають своєї функції, якщо паралельно такі державні інститути як Фонд держмайна, Антимонопольний комітет не почнуть також діяти адекватно.

Але для цього потрібен інший світогляд та інша політична воля. Лише домінування в економіці тих, хто зацікавлений у прозорих правилах гри, а не в корупційних схемах за участю держави, дасть можливість створити інноваційний прошарок людей, які мислять категоріями власної справи, а отже – розвитку. Саме таке мислення врятувало б усю українську економіку. Бо це шлях до утвердження середнього класу – основи будь-якої процвітаючої держави. За цим стоїть вирішення питання легальних робочих місць, а отже відрахувань до Пенсійного фонду та наповнення державного бюджету.

Врешті, українська економіка запрацює на повну силу тільки тоді, коли з’явиться цивілізований ринок землі. Але ми вчергове почули абстрактне «не на часі», замість конкретної стратегії його запровадження. Напряму питання інвестицій також стосується і вирішення проблеми трудової міграції. Вона зупиниться тоді, коли Україна перестане бути токсичною для інвесторів і гроші прийдуть в країну, що дозволить подолати критичний розрив у заробітках, який і змушує людей їхати до Польщі, Німеччини, Чехії.

І так можна говорити по кожній тезі цього послання.

А тепер спитайте в людей, чи відчувають вони чотирирічні зміни на собі кожен день. Чи стало їхнє життя кращим? Президент сам визнав, що ні – не відчувають. Бо реформувати і лагодити насправді вже нічого. Потрібне повне перезаснування держави. Потрібна організація влади під потреби людини, а не в супереч її інтересам.