Після карантину: чому ми такі злі?

І йдеться не про якусь організовану злочинність, а про насилля – фізичне чи психологічне – яке застосовують звичайні люди одне до одного. Побутове насилля, конфлікти у транспорті та на вулиці – це все стає прайм-новинами. Чому?

Перше – інформаційна складова. Розвиток соцмереж призвів до того, що відтепер кожен може стати репортером. І будь-яке відео, особливо з аморальною поведінкою, набирає величезну кількість перепостів. Створюється хибне уявлення, що багато з чого, що зараз з’являється на екранах, не було раніше. Воно було. Просто не було кому знімати. А ось за час карантину ми опинились у штучних обставинах, що зменшували контакт (і агресію) між людьми взагалі. Тому повернення до звичного режиму, у тому числі й у відновленні побутових конфліктів на вулицях, часто сприймається як надмірне зростання агресії.

Друге – сам вихід з карантину – це не просто вихід з безпекового «будиночка». Це зіштовхнення з двома реальностями. Короткострокова – це забування певних навиків соціальних контактів. У результаті недовготривала ейфорія від того, що нарешті можна їздити в різні місця та спілкуватись з іншими людьми поступово переросла у конфлікти. Пов’язані з втратою відчуття комунікаційних кордонів, за які ми переходити не можемо. Це тимчасове явище – і повний вихід з карантину приведе і до відновлення навичок комунікації. Але це говорить і про те, наскільки складним може бути відновлення комунікацій у дитячих колективах, які були розірвані на півроку. Тобто про реальні загрози зростання цькування та інших видів насилля у шкільному середовищі.

Середньострокова реальність – це економічна криза. Втрата робити, зниження доходів – все це негативно відображається на психічному здоров’ї. Переживання, пов’язані зі зниженням благополуччя власної родини, нездатність знайти вихід у короткостроковій перспективі призводять до зростання депресії та асоціальних явищ (наприклад, алкоголізму). А у результаті – виплеск пару, перенесення негативу на близьких чи взагалі незнайомих людей.

Крім того, накладаються і старі, докарантинні особливості української реальності. Це і невисокий рівень довіри до правоохоронних структур, особливо щодо вирішення побутових конфліктів. Саме тому, багато людей намагаються «взяти владу» у свої руки. У тому числі й застосовуючи насилля, виправдовуючи його самосудом. Це і популяризація насилля як методу досягнення цілі. На жаль, нас часто вчать, чого не можна робити. Але не вчать, як виходити з конфліктів. А тому вчити починає інформаційний простір – з його «правильною» агресією та виправданням застосування насилля «хорошими хлопцями».