Лиман, як особиста поразка Путіна

1 жовтня одразу після того, як Володимир Путін підписав договори про прийняття окупованих територій України до складу Росії, ЗСУ звільнили Лиман. Близько 17 години за московським часом Міністерство оборони РФ знітивши серце повідомило: «У зв'язку зі створенням загрози оточення союзні війська були відведені з населеного пункту Червоний Лиман (у Росії використовують стару радянську назву цього міста – прим. автора) на вигідніші рубежі».

Насправді доля російських солдатів і офіцерів, які перебували в цьому місті (за українськими даними їх налічувалося від 3 до 6 тисяч), неясна. Можливо, якась їхня частина справді змогла вийти з оточення, але багато хто, швидше за все, або загинув, або потрапив у полон. Україна здобула перемогу, порівнянну зі звільненням Харківської області та ліквідацією ізюмського угруповання збройних сил Росії. ЗСУ отримали можливість виходу на оперативний простір у прилеглих районах Луганської області. Перед Москвою гостро постало питання: як реагувати на ще одну тяжку поразку на полі бою?

Бій за Лиман

Бій за Лиман іноді називають заключним акордом Ізюмсько-Куп'янської операції. У цьому є певний резон: справді, завершився певний етап у наступі українських військ, що розпочався 5 вересня. Найближчими днями вони можуть взяти перепочинок, щоб поповнити втрати, якщо потрібно – переформовуватись, підготуватися до нового туру бойових дій. Найімовірніше, проте, що темп їх наступу збережеться для того, аби не дати противнику можливість закріпитися на нових кордонах оборони.

До кінця березня ЗСУ змогли видавити російські війська з Київської, Чернігівської та Сумської областей, було ліквідовано безпосередню загрозу Києву. Однак аж до середини літа війна з Росією складалася для України загалом невдало. Було втрачено значні території на півдні, практично вся Луганська та близько половини Харківської області. 1 квітня впав Ізюм, а наприкінці травня – Лиман. Виникла реальна загроза оточення українських військ, що діяли на схід від лінії Лиман-Бахмут, відкривався шлях для наступу на Слов'янськ та Краматорськ.

На початку вересня ситуація на сході України почала змінюватися. Було прорвано російську оборону під Балаклією, і ЗСУ за тиждень звільнили практично Харківську область, взяли Куп'янськ та Ізюм. Паралельно українські війська активізувалися на лиманському напрямі. Було форсовано Сіверський Донець, зайнято кілька важливих населених пунктів, а 9 вересня українські передові частини вийшли до передмість Лимана.

10 вересня було розпочато наступ на це невелике, але важливе у військовому відношенні місто, проте спроби взяти його штурмом «в лоб» виявилися невдалими. У разі їх продовження ЗСУ могли б зазнати дуже тяжких втрат. Рішення українського командування було єдино можливим: обійти весь Лиманський укріпрайон з північно-західного і південно-західного напрямів, перерізати шляхи постачання, перекидання туди боєприпасів і підкріплень. Сказано, зроблено.

На початку 20-х чисел вересня на північній ділянці війська ЗСУ зайняли населені пункти Коровій Яр та Рідкодуб, а 29-30 вересня взяли Дробишево. На півдні в ці дні від окупантів звільнений Ямпіль. З цього моменту долю Лимана було вирішено. Залишалося замкнути кільце оточення в районі Зарічне-Торське, де знаходиться транспортний вузол, через який проходять шосейні дороги, що пов'язують Лиман із окупованою Росією територією Луганської області.

До вечора неділі 2 жовтня ЗСУ взяли Торське і остаточно перерізали дорогу, що проходить через нього. Втім, результат бою за Лиман був зрозумілим 30 вересня. А на день пізніше, 1 жовтня, Москва віддала наказ на евакуацію своїх військ і переходу на «вигідніші рубежі». Де проходять останні, не зрозуміло. Деякі джерела стверджують, що ті війська, які змогли вийти з оточення, концентруються за 30 кілометрів від Лимана в районі Кремінної, що прикриває агломерацію Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ із північного заходу.

В оперативному відношенні, наголосили в британському Міністерстві оборони, значення Лімана визначається тим, що він контролює ключові комунікації, які перетинають Сіверський Донець і використовуються Росією «для консолідації своєї оборони». До цього можна додати, що з його взяттям ЗСУ отримали вихід на оперативний простір у північній частині Луганської області, захоплений Росією навесні 2022 року.

Пошуки цапа-відбувайла

Щойно позначилася перспектива падіння Лимана, у Росії почалися пошуки винних. Природно, що у ролі цапа-відбувайла було обрано військове керівництво. Так, колишній заступник командувача військ Південного військового округу, нині член Держдуми від Єдиної Росії генерал Андрій Гурулєв заявив:

«З погляду військового я не можу пояснити здачу Лимана. Це не швидкоплинний бій був. Мені незрозуміло, чому за весь час не правильно оцінили обстановку, не посилили угруповання. Проблема в повальній брехні, доповідей про «хорошу обстановку». Ця система йде зверху донизу».

Гурильова зацікавило також питання «куди поділися 1,5 млн. комплектів [форми], які зберігалися на пунктах прийому особового складу. У нас сьогодні проблеми то з формою, то ще з чимось. Воно все було, воно кудись випарувалося? Це ніхто ніде ніяк не може пояснити!» Останнє питання, втім, явно риторичне. Високопоставлений генерал не може не знати, куди могла зникнути військова форма – її вкрали та продали.

Рамзан Кадиров не погребував звинуватити в поразці командувача Центральним військовим округом і, одночасно, керуючого групою військ «Центр» генерала Олександра Лапіна, що діє на сході України, назвав його «бездарем» і запропонував використовувати тактичну ядерну зброю. На думку Кадирова, у поразці російських військ винен також Генштаб, який покриває Лапіна. У свою чергу, так звані «військори», співробітники державних ЗМІ або автори своїх власних телеграм-каналів, які регулярно бувають на фронті і зазвичай відображають думку тих чи інших угруповань генералітету, заступилися за Лапіна. Звинувачувати його у виведенні військ з Лимана неправильно, написав, зокрема, телеграм-канал Рибар, вельми авторитетний у мілітарних колах. «Вище голови не стрибнеш», сумно констатував автор і додав, що війська Західного військового округу просто «виявилися не боєготовими, за винятком 20 загальновійськової армії». Остання, однак, виправити ситуацію не змогла.

Сумнівів у тому, що російський генералітет не вирізняється ні потужним інтелектом, ні високими професійними якостями, немає. Зрозуміло також, що воєначальники побоюються засмучувати Путіна поганими звістками і щойно можуть прикрашають стан справ на фронтах. Але справа далеко не тільки і не так у цьому. Компанія звинувачень вищого командного складу, що почалася в Росії, покликана приховати той факт, що найбільшу відповідальність за провал російської армії на сході України несе Володимир Путін. Адже саме він у середині літа наказав відправити всі готівкові резерви, що готуються, в Херсонську область і під Донецьк і категорично заборонив перекидати їх звідти спочатку на Харківщину, а потім під Лиман. У результаті російська армія залишилася в цих районах без резервів і була приречена на поразку. І, нарешті, серія поразок на сході вперше поставила у практичній площині питання про відповідальність за війну, яку Росія не може виграти і, швидше за все, програє. Варіантів, власне, два: або вища номенклатура і військові в ім'я порятунку режиму звинуватить Путіна в розв'язанні війни, яку заздалегідь неможливо виграти, або Путін звинуватить генералітет у тому, що вони програли війну через свою некомпетентність або навіть зраду. Наслідки того й іншого варіанта зрозумілі.

Що далі

З'ясування відносин між Путіним та генералами неминуче, але швидше за все розтягнеться на кілька місяців. За цей час може статися багато. Взяття Лимана дозволяє українським військам наступати за двома основними напрямками. Перше – на Сватове, важливий транспортний вузол, де перетинаються кілька шосейних доріг, якими постачаються російські війська в окупованих територіях Донецької та Луганської областей. У ході наступу ЗСУ можуть перерізати дорогу Сватове – Кремінна та ліквідувати російські опорні пункти вздовж неї. У районі Сватового наступні українські частини можуть зустрітися з силами з Куп'янська, що рухаються ним назустріч, і, у разі звільнення цього міста, розпочати наступ на Старобільськ. Інший напрямок дій ЗСУ найближчими тижнями – наступ на Кремінну, місто, яке прикриває з північного заходу агломерацію Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ, втрачену Україною в червні.

Про результати таких дій ЗСУ поки що говорити важко, але, якщо вони виявляться успішними, позиції Росії у всій північній частині Луганської області виявляться підірваними. Дуже важливий чинник часу: на штурм Сватово, Старобільська та Кремінної українська армія має 4-5 тижнів, оскільки вже в першій декаді листопада очікується початок осіннього бездоріжжя, під час якого інтенсивність бойових дій сухопутних військ серйозно знижується. Очікувати, що Москва наважиться перекинути в Луганську область значні сили з Херсонської та Запорізької областей або з Донецького напрямку, не доводиться. В цьому випадку буде ослаблена оборона.

Характер можливих дій України найближчими днями та тижнями приблизно зрозумілий. Складніше відповісти на запитання: що робитиме Москва? Поки ясно тільки одне – російська влада намагатиметься зупинити наступ ЗСУ на сході, кидаючи в бій непідготовлені маси мобілізованих. Єдиним очевидним результатом цього буде жахливий рівень втрат. Щойно покликані в армію люди не мають найменшого уявлення про те, як треба поводитися в бою, щоб не загинути в першій битві. Буде доведений до краю ракетний терор проти українських міст та критичної інфраструктури. Кремль, оголосивши окуповані території України своїми, звинуватить останню в агресії та оголосить їй війну. Не можна нарешті виключати, що у відчаї Путін може ризикнути і завдати ядерного удару по українським військам чи інфраструктурі. Це буде кінцем і Путіна, і Росії, і, хто знає, можливо всієї сучасної цивілізації.