Правові рамки для нової коаліції

Вже довгий час політичне життя в Україні вирує довкола парламентсько-урядової кризи, подолати яку неможливо, насамперед, без формування нової коаліції. Відповідний процес допускає безліч суто політичних маневрів, однак його інституціонально-правові рамки є обмеженими, що не допускає примату політичної доцільності над законом. Тож варто зосередитися на основних юридичних дороговказах для формування нової парламентської більшості в умовах, що склалися.

У статті 83 Конституції України зазначено, що «засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України». Окрім згаданих в тексті Основного Закону джерел, слід окремо вказати і на рішення Конституційного Суду України, ухвалені з цього приводу.

Отже, Конституція мовить, що у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, тобто щонайменше 226 осіб. При цьому створення коаліції чітко регламентується у часі – протягом місяця з дня відкриття першого засідання парламенту, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій. А так як народні депутати від Радикальної партії нещодавно таки відкликали свої підписи під коаліційною угодою, парламентська більшість припинила існування де-факто і де-юре. Сьогодні ж триває зворотній відлік часу, по закінченню якого у Верховній Раді має з’явитись нова коаліція. Щоправда, з точки зору букви закону, якщо остання не з’явиться протягом місяця, жодних юридичних наслідків це не матиме, адже Конституцією передбачено лише право Президента розпустити за таких умов парламент, яким глава держави може скористатися або ні. Тому відсутність нової коаліції через місяць не означатиме автоматичного розпуску Верховної Ради і оголошення дострокових парламентських виборів. Принаймні цього не гарантує закон.

Відтак на даний момент увага парламентарів сконцентрована довкола того, як сформувати нову коаліцію, виходячи з наявних політичних і правових можливостей. На жаль, ця тема стала предметом численних маніпуляцій, що значно ускладнює розуміння і без того складного процесу. Зокрема, багато політичних сил намагаються підлити масла у вогонь поширенням чуток про «коаліцію на двох», повернення «тушок», формування «коаліції меншості» тощо, спотворюючи тим самим законодавчо апробовані шляхи вирішення політичної кризи.

Передусім, треба сказати, що кількість фракцій, які формують коаліцію не має жодного значення, і це чітко зафіксовано в тексті Конституції, де вказано, що навіть одна фракція наділяється правами коаліції депутатських фракцій, якщо до її складу входить більшість народних депутатів (п. 10, ст. 83 КУ). Тому розмови про коаліцію на двох, на трьох чи на одного не мають ніякого сенсу.

Тим часом найбільш делікатною проблемою коаліціади є питання суб’єктів коаліційної більшості. На даний момент в Україні передбачено як фракційне, так і індивідуальне членство в коаліції. Зокрема, своїм рішенням від 6 квітня 2010 року Конституційний Суд ухвалив, що «окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України». Своє рішення КСУ обґрунтував наступними аргументами: реалізація повноважень Верховною Радою зумовлена не тільки набуттям повноважень народними депутатами, а й утворенням у Верховній Раді України коаліції; формування коаліції є обов’язковою умовою повноважності парламенту; ознаками коаліції є наявність депутатських фракцій, а також більшості народних депутатів від конституційного складу ВР; зміна однієї парламентської більшості на іншу можлива не лише за результатами виборів, а й в залежності від волі більшості народних депутатів (коли мова йде про припинення діяльності коаліції посеред каденції парламенту); Конституція і Регламент ВР передбачають можливість перебування у Верховній Раді народного депутата поза депутатською фракцією; Конституція не обмежує права нардепів самостійно визначатися при прийнятті рішень, в тому числі щодо входження до коаліції – наявність у депутата такого права не залежить від позиції депутатської фракції щодо участі в коаліції. Всі ці нюанси, а також представництво народними депутатами українського народу у Верховній Раді, прийняття рішень парламентом лише шляхом особистого голосування народних депутатів, виконання ними своїх обов’язків в інтересах усіх співвітчизників та відсутність у частині другій статті 81 Конституції України положень про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі виключення його зі складу депутатської фракції - все це вказує на всенародний характер представництва народних депутатів у Верховній Раді та наявність у них мандата на вільне його здійснення. Яким би не був політичний контекст такого рішення, наведені аргументи важко спростувати, не дивлячись на наявність протилежного за змістом рішення КСУ від 2008 року.

Крім позафракційних депутатів, які не балотувалися за списками партій чи блоків, до парламентської більшості можуть входити також депутати, яких було виключено із фракції. Таких парламентарів, на відміну від тих, котрі вийшли з фракції добровільно, політичні партії не можуть позбавляти мандату за рішенням керівних партійних органів.

Доцільно підкреслити, що, незважаючи на можливість входження до складу коаліції позафракційних депутатів, суб’єктами формування більшості є виключно парламентські фракції. Це важливо з огляду на те, що без 226 фракційних нардепів створити нову коаліцію неможливо, навіть якщо її готові поповнити ті ж 226 позафракційних народних обранців. Тому скільки б фракцій – одна, дві чи п’ять – не взялися формувати нову коаліцію, вони повинні нараховувати у своїх лавах не менше половини депутатів від конституційного складу парламенту.

Насамкінець, треба зауважити, що всенародний характер представництва депутатського мандату дає нардепам не лише можливість в індивідуальному порядку поповнювати коаліційну більшість, але й зобов’язує кожного до індивідуальної відповідальності за роботу колективного законодавчого органу, яким є український парламент. І якщо сформувати нову коаліцію і дієздатний уряд на її основі у найкоротші терміни – завдання, яке відповідає інтересам всього українського народу, то кожен народний депутат має взяти на себе частину цієї місії, а не прикриватися гаслами про те, що долю країни вирішують кілька фракцій. Така позиція не відповідає ні совісті, ні Конституції.