Kyiv Legal

Судді, які зараз судять українських опозиціонерів, вкрай мало схожі на живих людей…«Boston legal», або ж «Правники Бостону» – це серіал, який я певний час тому дивився щовечора, поки він не зійшов на пси десь в районі третього сезону. Його головні герої – це адвокати великої бостонської юридичної компанії, які сваряться і миряться, б’ються і закохуються, випивають і рибалять, але головне – роблять свою роботу: готуються до судових процесів, допитують свідків, виголошують палкі промови, виграють та програють (це трапляється рідше) свої справи.

Часом, готуючись до того чи іншого процесу, ці адвокати звертають пильну увагу на персону судді, який слухатиме їхню справу. Всі судді, яких ми бачимо у цьому серіалі, – чесні та непідкупні, інакше і бути не може, але передусім вони – люди. Тому бостонські адвокати, а за ними і ми, знаємо, що один суддя має дуже консервативні погляди і не потерпить порожньої балаканини в суді. Інший – навпаки, ставиться до своєї роботи дуже неформально, мантію одягає ледь не на кеди і страшно не любить, коли його процеси затягуються нікому не потрібним церемоніалом. Третій – у свої сиві роки досі живе разом з батьками і тому бодай у залі суду намагається довести, що він здатен на самостійні несподівані вчинки, які, можливо, не схвалила б його мама. У четвертого – донька померла від передозування наркотиками, тому від нього годі чекати поблажок до продавців та споживачів дурі.

Використання усіх цих деталей, звичайно, не може справити вирішальне значення на перебіг судового процесу, але за певних обставин здатні перехилити шальки терезів на бік наших адвокатів.

Я дуже далекий від того, аби шукати якісь паралелі між цим серіалом і трансляціями судових процесів над Юрієм Луценком та Юлією Тимошенко, за якими вже котрий день спостерігає Україна. Зрештою, нашій судовій системі (навіть успішно, як кажуть, пореформованій новою владою) до американської – м’яко кажучи, як до неба рачки. Та й, чесно кажучи, фахівцем у галузі права я себе назвати не можу за всього бажання. Але порівняти суддів, яких я можу бачити в обіді на «5 каналі» і увечері – на екрані свого домашнього ноутбука, мені не заборонить ніхто.

Головна відмінність серіальних суддів від телевізійних – це те, що ті, які зараз судять українських опозиціонерів, значно менше схожі на живих людей. Емоції вони проявляють лише тоді, коли в залі стає настільки шумно, що судді заледве чують самі себе. Решта подразників їх не турбує абсолютно. Їхньому підсудному треба ознайомлюватися зі своєю справою зі швидкістю чотири тисячі сторінок за день – нічого страшного. Підсудний обурюється, що його тримають за гратами лише через те, що він користається своїм конституційним правом не давати свідчень проти себе – теж не біда, посидить ще. Два роки тому проти одного з цих суддів з подачі міліції, шефом якої тоді був його нинішній підсудний, відкривали справу за «підробку та використання підробленого рішення суду, викрадення цивільної справи та шахрайське заволодіння земельною ділянкою розміром 70 гектарів» – ну то й що, жодного конфлікту інтересів він у цьому не вбачає. 30-річний суддя, два місяці тому переведений до Києва з провінції, зараз розглядає справу, за якою колишня глава уряду звинувачується у зловживаннях на півтора мільярди гривень, хоча до цього максимальна сума, з якою він стикався у залі суду, не перевищувала тисячі гривень – і нічого, він вважає себе достатньо досвідченим для того, аби здійснювати у цій справі правосуддя.

Українські судді сьогодні настільки відверто не зважають на цілком логічні на вигляд клопотання захисту, що хід цих процесів нині нагадує повільний, але впевнений рух криголама крізь крихкі льодові поля, на які скидається позиція адвокатів підсудних. Телевізійні ж трансляції, дозволені владою для того, аби показати «прозорість» процесів над своїми головними ворогами, у цьому випадку грають відверто проти цієї самої влади. Прозорим суд міг би бути, якби ми, пересічні глядачі, розуміли логіку процесу, стали б свідками його реальної змагальності, пересвідчилися б у неупередженості суддів. Сьогодні про це не може бути й мови. Криголами не можуть судити живих людей.

Тому ті, хто від нічого робити або ж з виробничої необхідності спостерігають за цими процесами, підсвідомо уже можуть спрогнозувати, чим вони закінчаться. Або навіть не підсвідомо: адвокат Юлії Тимошенко та Юрій Луценко особисто вже навіть прямо називають конкретні терміни ув’язнення, до яких буде засуджено колишніх високопосадовців та нинішніх лідерів опозиції, і їм немає підстав не вірити: вони принаймні більше схожі на живих людей, аніж їхні візаві у мантіях.

Чи можемо ми в цьому випадку говорити про те, що вироки лідерам опозиції будуть сприйняті суспільством як легітимні та заслужені? Навряд чи. Ви ж самі все бачили по телевізору.

І, власне, тут знаходиться пастка, в яку може потрапити нинішня влада. Засудивши Тимошенко та Луценка, вона не зупинить спад свого рейтингу, який триває уже не перший місяць. І коли цей рейтинг зійде на пси – можливо, це станеться десь в районі її третього політичного сезону, тобто акурат до парламентських виборів, – їй хочеш-не хочеш, а доведеться домовлятись з тими її опонентами, які залишаться на свободі. Або навіть не домовлятися, а прийняти їхню перемогу як даність.

А що далі? Наприклад, судовий процес, результатом якого стане зняття судимостей і тріумфальне повернення до політики «неправедно засуджених» Тимошенко та Луценка. Цей процес теж будуть транслювати по телебаченню, і виглядатиме він так само штучно і запрограмовано, як ті процеси, що їх ми маємо змогу спостерігати зараз. Верхом цинізму буде, якщо головуючими на цих судах будуть ті самі судді, які сьогодні займаються опозиціонерами, – все одно ніхто не помітить різниці. Криголами всі на одне лице. Тим більше в такому дешевому серіалі, у який давно перетворилось українське правосуддя.