Єдина річ, яку цивілізований світ може пообіцяти Путіну

Через рік загарбницької війни Росії проти України створення трибуналу щодо воєнних злочинів, скоєних росіянами, здається, погоджено; залишилося врегулювати лише модальності. Злочини були задокументовані, свідчення – зібрані, а багато злочинців – встановлені. Але відповідальність за скоєні злочини не може лягати лише на осіб, яких відправили на війну. Росія та її режим є головними винуватцями, і їх слід засуджувати. 

Масштаби злочинів і порушень національних і міжнародних норм і законів змушують нас шукати глибші причини проблеми. Як це можливо, щоб держава, яка протягом останніх восьми десятиліть вшановувала перемогу над Третім Рейхом і німецьким нацизмом, викликала у світі заклики віддати її на «новий Нюрнберзький процес»? Що спонукає російських політиків і пропагандистів закликати до ще більших злочинів і жорстокості? 

І що ховається за мовчанням російського суспільства? Протести були слабкими і безрезультатними. Хоча багато росіян емігрували, лише деякі з тих, хто живе за кордоном, публічно виступають проти війни та злодіянь російської держави та її керівництва. 

Погляд у російське чи радянське минуле пояснює, чому політичні еліти в Росії живуть із відчуттям безкарності й байдужості та безнадійності суспільства. Ці причини виходять далеко за рамки пропаганди чи контролю медіапростору з боку держави. Як держава Радянський Союз, правонаступником якого Росія себе вважає, вчинив неймовірну кількість злочинів проти власних громадян. Масові переслідування, винищення національних груп, етнічні чистки, примусові депортації, організовані штучні голодомори, конфіскації майна, ув’язнення та вбивства ворогів режиму – список довгий, жертви обчислюються мільйонами. І все ж за всі ці злочини майже нікого не притягнули до відповідальності. 

Подібним чином не було судових процесів за злочини проти громадян інших націй, над якими Радянський Союз і його наступниця Росія домінували чи до яких вторглися. Громадяни країн Балтії, Центральної Європи, Кавказу чи Середньої Азії – усі вони постраждали від російської окупації та були свідками позасудових страт, пограбування майна, зґвалтувань і депортацій. Але справедливості не було встановлено і не було показано.

Олександр Солженіцин заявив, що на момент написання «Архіпелагу ГУЛАГ» у Росії було засуджено лише близько десяти осіб за переслідування власних громадян Росії протягом двадцяти років після Другої світової війни. Він порівняв цю цифру з приблизно вісімдесятьма шістьма тисячами нацистських злочинців, засуджених у Німеччині за той самий період. Застосовуючи той самий показник і виходячи з порівняльної чисельності населення, кількість засуджень у Росії мала досягти чверті мільйона.

Протягом багатьох поколінь російські правлячі еліти жили у впевненості щодо свого цілковитого імунітету від правосуддя. За одним винятком – дуже суворі покарання за зраду еліти або дезертирство. Як і за правилами мафії, перебіжчики або ті, хто знав занадто багато про внутрішню роботу системи, раптово зникали, були страчені після закритих судових процесів або несподівано вчиняли самогубство. Вигнання не захистило від розплати, а руки режиму не поважали кордонів. Держави, на території яких відбувалися такі страти, зазвичай воліли закривати на це очі, щоб не нашкодити відносинам з Москвою.

Російський народ ніколи не бачив звіту правлячого режиму за свої гріхи і належного суду щодо злочинів і порушення закону проти населення. Після того як у лютому 1956 року Хрущов засудив безжалісність Сталіна та його управління, були вжиті лише косметичні заходи. Текст доповіді Хрущова тримався в таємниці десятиліттями. Страждання людей не мали значення, переважали злагодженість і солідарність всередині режиму. Принцип, що люди існують для того, щоб страждати, додатково передавав меседж зовнішньому світу: «Бий своїх [людей], щоб чужі боялися», як говорить російська приказка.

«Коли ми не караємо і не докоряємо злочинцям, ми не просто захищаємо їхню нікчемну старість, ми тим самим вириваємо основи справедливості від нових поколінь», – стверджував Солженіцин. Його висновок був таким: «Але заради нашої країни та наших дітей ми маємо обов’язок розшукати їх усіх і притягти до суду! Не стільки їх, скільки їхні злочини. І змусити кожного з них голосно заявити: «Так, я був катом і вбивцею».

Як би правдиво не звучали слова Нобелівського лауреата, критичний підхід до минулого і намагання дивитися в очі незручній правді закінчилися з приходом до влади Володимира Путіна і разом з ним когорти навчених і ментально сформованих помічників і послідовників КДБ. Прославляння Сталіна, мілітаризація суспільства та спотворений історичний наратив для виправдання імперських амбіцій замінили щиру розповідь про минуле.

«Хто контролює минуле, той контролює майбутнє», – справедливо писав Оруелл у своїй книзі «1984». Закриття «Меморіалу» разом із афілійованими правозахисними організаціями у 2021 році підтвердило, наскільки незручно нинішній російській владі свідчити та оприлюднювати болючі факти з минулого. Якщо минулі злочини залишаються прихованими та замовчуваними, ніщо не заважає застосувати ті ж методи в майбутньому.

Виникли нові ГУЛАГи, які називалися виправними колоніями. Ущемлення прав людини, заборона багатьох неурядових організацій і вільних ЗМІ, переслідування та фальшиві суди стали новою нормою. Але це єдина нормальність, яку росіяни знали і до якої звикли поколіннями.

Як стверджує Солженіцин, «молодь набуває переконання, що погані вчинки ніколи не караються на землі, що вони завжди приносять добробут. Жити в такій країні буде незручно, жахливо!»

Єдиною і найважливішою гарантією, яку вільний світ повинен надати Росії та її режиму, є впевненість у тому, що винуватці будуть притягнуті до відповідальності за скоєні злочини. Цього вимагає загальна справедливість і турбота про весь світ, у тому числі про майбутню Росію.