Євген Дикий український науковець, військовий та публіцист

Лагідна русифікація. Україна ризикує потрапити у стару пастку

Кейс із громадянством Невзорова огидний і сам по собі, і саме як прояв досі неподоланого малоросійства наших керманичів
фото з відкритих джерел

Потрібно контролювати дії нашої влади, навіть під час війни

Ну шо, мої котики та зайчики, історія таки ставить перед нами унікальне надзавдання – виграти війну з рашкостаном під керівництвом малоросів, глибоко індоктринованих рускоміром.

На перший погляд місія неможлива, але ми вже зробили стільки неможливого, що може і це здолаємо.

Але єдиний спосіб здолати – це весь час моніторити кожний крок нашої досі не зовсім української влади. Коли вона робить речі правильні (лишається у загрожуваному Києві, сприяє всім хто мочить русню, просить по світу зброю, посилає нах лукаві «мирні ініціативи» тощо – на щастя список вже досить довгий і потроху зростає) – радісно щиро підтримувати та хвалити. Але коли заштампована з радянського дитинства вата у мізках знову бере верх – не соромитись щоразу давати по руках та вкотре жорстко нагадувати прості та очевидні для українців, але незрозумілі малоросам речі.

Кейс із громадянством Невзорова огидний і сам по собі, і саме як прояв досі неподоланого малоросійства наших керманичів.

Як на мене, кейс особливо яскравий саме тому, що особисто Невзоров далеко не найогидніша фігура з-за порєбріку, обласкана офіційним Києвом. Він принаймні перейшов на бік добра не 24.02.2022, а щонайменше з 2014, якщо не раніше (якось до того надовго випустив був його з виду). І критикує не лише персонально пуйла, а всі їхні скрєпи, починаючи із православія та закінчуючи побєдобєсієм. Чувак дійсно системно переглянув свій колишній світогляд, і виглядає на дуже нечисленний приклад справді порядного мскл, наскільки це взагалі можливо.

Але по-перше, з якого часу просто бути не-лайном із-за порєбріка стало достатньою підставою для отримання громадянства? Громадянство – це не політичний притулок (який можна і треба надавати противникам будь-якого диктаторського режиму, це ознака належності до демократичного світу), і навіть не вид на постійне проживання (який взагалі-то вже не так просто отримати і для якого вважається за потрібне мати підстави окрім як «я не-лайно»).

Громадянство – це право вирішального голосу у питаннях про долю нашої країни. Не більше і не менше. І от купа людей, вся заслуга яких перед Україною та весь звязок яких із Україною полягає у нелюбові до Кремля, у винагороду за цю нелюбов отримують право вирішувати долю моєї країни. Камон, мої котики та зайчики, ми дійсно на таке підписувались та делегували нащій владі право ділитися нашим з вами суверенітетом у своїй країні (ага, тим самим суверенітетом, за який у нас зараз війна) із будь-ким, хто десь там за парєбріком недобре відгукнувся про їхнього ординського хана? Рілі?

Взагалі, мої котики та зайчики, у нас що, не демократія, а монархія, де монарх кому хоче роздає «підданство»? А ми відповідно не громадяни, бо з громадянством так не чинять, а як за парєбріком – «подданиє»? Судячи з історії «гражданіна Нєвзорова» вже по ходу так...

Ну а другий елемент цього яскравного кейсу – це вчергове продемонстрована нашими керманичами память рівня посередньої золотої рибки.

Так, Невзоров останніх років – ворог Кремля, і здається на відміну від багатьох «хороших свинособак» навіть не лише Кремля, але і Імперії. Але до того цей же Невзоров був співучасником військового злочину – радянської інтервенції проти Литовської Респубілки у 1991 році. І рівно так само як ненависні нами сьогодні Кисельов та Соловйов тоді мегапопулярний пітерський журналіст прославляв дії окупантів, зняв цілий фільм про «героїв» ОМОНу із красномовною назовю «Наши», та пубілчно закликав якомога жорстокіше придушити «литовський фашизм».

Я щось не чув, щоб він публічно покаявся у тодішніх діях та просив вибачення у литовського народу. І Литовська Респубілка досі не виключила його зі списків розшукуваних військових злочинців – певно тому, що не має для цього жодних підстав.

Я розумію, що для наших сьогоднішніх керманичів світова та українська історії почалися у квітні 2019 року – бо до того вони в цій історії не відігравали жодної ролі, і ніколи не цікавились звідки що взялось, зокрема звідки та як взялась та держава, в якій їх обрали керувати у історичні часи.

У них в принципі відсутні ті координати добра та зла, які виставляються при доброму знанні світової та національної історії, і які є дуже помічними при ухваленні рішень про сьогодення та майбутнє – бо ці рішення виглядають зовсім інакше поза історичним контекстом та при його розумінні. Це їхній системний баг, що проявляється у всьому, у речах значно важливіших за історію з паспортом Невзорова.

Але ж навіть при такому загальному бекграунді можна хоча б врахувати, яку роль от прямо тут та зараз відіграє для України Литовська Респубілка, і хоча б із елементарної поваги до найбільш щирого та послідовного нашого союзника утриматись від образливого для литовців демаршу. Ну це ж як то кажуть «елементарно, Ватсон!»...

Но ніт. Якщо ти малорос по своїй суті, то навіть коли історія зі своїм незбагненним почуттям гумору виносить тебе на передову боротьби проти Московії, в душі все одно саме Москва та Пітєр лишаються для тебе еталоном «сталічнаво успєха», культурною столицею тощо. А всякі там Литви та тим більше країни де гуторять незрозумілими агліцькими мовами – то взагалі випадкові союзники, з якими доводиться рахуватись, але лише тому, що у «культур-мультур-столиці» наразі сидить поганий цар, а насправді ж всьо шо на захід – то чуже, а отам, на північному сході, свої-рідні, з якими через поганого царя сталось непорозуміння...

І ось таке колоніальне світобачення вилазить всюди, де лише знаходить собі шпарину. Зокрема виявляється у залицянні перед «хорошими свинособаками». Бо ж без авторитетів зі «сталіци» провінційним малоросам дуже тяжко, от і хапаються як за соломинку за всьо що з-за парєбріка, але ніби і не проти нас...

Свідомо чи ні, але в такий спосіб, через всіялких невзорових-пономарьових-латиніних у країні, яка платить неймовірно високу ціну за давно назрілу та перезрілу деколонізацію, стверджується протилежний дискурс «лагідної, ліберальної» русифікації.

Соромно за країну, якою навіть у час її найвищого злету та оплаченого вкрай дорогою ціною самоствердження керують хворі на комплекс меншовартості. І дуже важко з таким комплексом перемагати.

Але у нас нема вибору – в тому, що стосується перемоги. Доведеться, мої котики та зайчики, як у старому анекдоті «з усім оцім лайном на борту спробувати злетіти»

А для цього зокрема бити по руках щоразу, коли ці рученьки шаловлівиє роблять якусь пакость та мєрзость – наприклад, розкидаються нашими паспортами.

Пишемо, демонструємо, тицяємо носиками у каку. Політичний біженець Невзоров – велкам, громадянин Невзоров – не дозволимо.

І раніше чи пізніше все таки стане Україна.

Пи.Си. Одразу випереджаю коментарі про «порохоботство» – коли попередній президент так само безпідставно та свавільно розкидався паспортами та посадами різним грузинським та московським опозиціонерам, я займав щодо цього рівно таку само позицію, і так само публічно. Кому не ліньки – можете переглянути тодішні пости, ФБ всьо памятає. Бо тут, мої котики та зайчики, не про симпатії та антипатії, а про засади та принципи.

Читайте також:
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: