Почалася друга воєнна зима. Не факт що остання...
Що пішло не так, чому низка оптимістичних прогнозів та очікувань не справдились цього року?
В першу чергу тривалий час як ми, так і наші союзники докорінно невірно оцінювали стан російського суспільства, і через це невірно прогнозували дії ворога. Якщо дуже коротко, ми уявляли наших опонентів значно людиноподібнішими, аніж вони виявились насправді.
Від першого дня війни ми виходили із припущення, що існує певна кількість цинкових трун, які прибудуть до рашки і викличуть там щось.
Що саме ніхто толком не уявляв, точніше уявляли що завгодно від «руцкомайдану», бунтів солдатських мамочок, спалених військкоматів та інших реакцій, які неодмінно сталась би у хоч трохи більш нормальній країні внаслідок відправки сотень тисяч людей на нікому не потрібну загарбницьку війну, до просто організаційних рішень ворожого генштабу, який після певної межі допустимих втрат визнав би подальше продовження війни занадто витратним та почав перемовини про виведення військ.
У нас були підстави для таких сподівань: «совок» втратив у Афгані 15 тисяч бійців за 10 років, і був змушений звідти забратись, Росія втратила в першій Чеченській половину від цього числа за 2 роки, і змушена була визнати поразку. Наразі за найскромнішими оцінками нами знищено 150 тисяч окупантів, тобто вдесятеро більше аніж за десятиліття Афганської війни, або ж вдвадцятеро більше ніж у Чечні – і нічого
Солдатські мамочки замість протестів стають у черги за «Ладой-Каліной», кілька відчайдухів дійсно спалили військкомати та отримали величезні терміни у Гулазі, натомість всім іншим, хто потенційно міг би протестувати, дали можливість в часі мобілізації виїхати за кордон. Залишилась покірна бидломаса, яка слухняно йде на фронт, і її запас виглядає умовно нескінченним.
Путінська рашка пройшла чималий шлях, і деградувала порівняно із пізнім «совком» та ранньою РФ. Напевно тут слід проводити паралелі із нацистським Рейхом, де мобілізація продовжувалась майже безпроблемно ледь не до дня падіння Рейхстагу. І слабкі місця нашого ворога слід шукати не так у втраті живої сили, на яку цей ворог згодний у неймовірних масштабах, давно призабутих цивілізованим людством (що звісно не означає що не слід знищувати рівно стільки окупантів, скільки ми лише спроможемося ), а у тих ресурсах та ланках, які для РФ є дефіцитнішими та ціннішими за «гарматне м'ясо».
Наші західні союзники також весь цей час невірно моделювали (і на жаль схоже що досі продовжують) логіку ухвалення рішень у РФ. Якщо ми переоцінювали людиноподібність населення РФ, та відповідно його чутливість до людських втрат, то Захід крім того що поділяв з нами цю ілюзію, також весь час наділяв очільників рашкостану притаманним західним людям раціональним цілепокладанням та прагматизмом.
Ключова ідея наших західних партнерів відпочатку формулювалась як «зробити ціну війни задорогою для Пу», що передбачає наявність «максимальної прийнятної ціни», після сплати якої авантюра визнається «невигідною», і починається пошук шляхів виходу із «незручної ситуації».
Виходячи з цієї хибної логіки, поєднаної із ще більш хибним страхом «ескалації», Захід весь час війни дуже обережно дозував надання нам зброї та техніки, цілком свідомо не сприяючи швидкому та повному розгрому окупаційного війська, натомість задовольняючи наші потреби для оборонної війни та для виснаження армії РФ – виснаження, яке за розрахунком союзників вже давно мало привести Кремль до пошуку прийнятного виходу з програшної ситуації.
При цьому Кремлю збирались дати можливість максимально «зберегти обличчя», «не заганяли його в куток» тощо – що у РФ було сприйнято не як раціональність та прагматизм, а як слабкість противника, і успішно використано.
Кремль діє по-своєму не менш логічно та прагматично, аніж Захід, тільки ця логіка відмінна по самій своїй суті. В логіці РФ нема поняття «прийнятної чи неприйнятної ціни», там в основу покладено бінарну логіку «пан або пропав».
Перемога в цій війні визнана у Кремлі (і не важливо, визнана вірно чи помилково) єдиною умовою, при якій чинний режим у РФ зберігає свою владу, а відповідно після вчинених злочинів – свої життя та свободу. Поразка у війні, навіть завуальована під «компроміс», визнана точкою неповернення, після якої режим приречений. А раз так – прийнятною є будь-яка ціна перемоги, і вся західна раціональна конструкція, базована на «збільшенні ціни», не варта нічого.
Кремль пішов ва-банк, підняв ставки до екзистенційного «все або нічого», і нам не лишається нічого іншого як так само керуватись цією логікою.
З суто військової сторони, на заваді хорошим сценаріям стало недостатнє ресурсне забезпечення нашої наступальної кампанії, а ще більшою мірою – несинхронність надходження різних ресурсів.
В першу чергу ворогам дали достатньо часу для проведення великої мобілізації, та ще більше часу на облаштування небаченої з часів світових війн лінії укріплень. 450 тисяч «мобіків» + 9 місяців на спокійне облаштування лінії Суровікіна = 6 тисяч км фортифікації та небачена щільність окупантів на кожний кілометр. Чи можна було не дати цього часу – питання тепер вже суто теоретичне.
Час – взагалі один з головних ресурсів на будь-який війні. І через повільність ухвалення рішень у демократичних суспільствах саме цього ресурсу нашим ворогам регулярно вистачає із надлишком.
Давно відомі цифри забезпечення нашої наступальної кампанії бронетехнікою та артою. У статті Залужного та Забродського від грудня минулого року названий запитуваний нами ресурс – від 300 до 400 танків, 700 бронемашин, 500 гармат. З цього числа нам доставлено біля 30%, притому із затримкою в середньому на 6 місяців від планованих термінів. Навіть якби йшлося не про війну, жодний проєкт не може бути вповні реалізований при забезпеченні ресурсами на третину від потреби, та із таким зсувом таймінгу.
Враховуючи сказане, результати нашої наступальної кампанії літа – осені 2023 слід сприймати не як поразку, а навпаки – як небачений успіх наших захисників та захисниць.
За таких стартових умов наша армія здобула набагато більше, аніж будь-хто міг прогнозувати, і аніж могла б добитись будь-яка інша армія. При тому головний здобуток цього наступального року – це співвідношення втрат: в два-три рази на нашу користь по особовому складу, і чи не в п’ятеро по техніці.
Але ж оцінюють зазвичай не по тому, що було можливим і що було зроблено, а по тому, які цілі намічались початково – а вони звісно ж не досягнуті, і не могли бути досягнутими з таким ресурсом
Втім, якщо про недопоставку «заліза» впродовж цього року не говорив хіба що дуже лінивий, в тіні недопоставлених «леопардів» та «абрамсів» приховалась інша причина нашого недовершеного наступу, про яку говорити для нас набагато менш зручно.
Впродовж останніх тижнів та місяців мені десятки разів довелося почути з різних ділянок фронту, включно із ключовими, різні варіації на кшталт «у нас вперше за війну нарешті насипали вдоста мін, ми розносимо ворожий опорнік, а на нього нікому зайти…», «у нас всіх снайперів, протитанкістів та мінометників переводять у піхоту, бо нема кому наступати…» тощо.
Трохи спрощуючи, можна сказати що допоки до нас доїхала хоча б якась значима кількість «заліза» та БК, за цей час у нас закінчились люди. І в цьому вже точно винні не Шольц і не Байден, та навіть не Залужний з Шапталою.
Це – наша з вами відповідальність, відповідальність тилу, який не поспішає виправляти тиловиків на фронт. І це те, що виправити також можемо і повинні виключно ми самі.
Але перш ніж докладно говорити про нашу недомобілізацію і що нам з нею робити, варто оцінити загальну картину, та чого загалом очікуємо ми та вороги у новій реальності, що склалась за підсумками року.
- Вижити та Перемогти. Що мають зрозуміти держава та громадяни
- Чи можна виграти війну на одних емоціях
- Синдром завченої безпорадності
- Чому ми застрягли в мʼясорубках за лісопосадки?
- Критичний момент війни
- Перша світова війна в Україні досі триває
- Як ми уявляємо українську Перемогу?
- Ситуація у війську. Погляд зсередини
- Майдан під час війни неприпустимий. Але...
- НАТО в обмін на території. Чи треба це Україні?
- Українців чекає важкий і трагічний 2024 рік
- Довга війна? Кому цей варіант найбільш вигідний
Коментарі — 0