Українські поля на лінії фронту – пам'ятники наївності

Воєнне літо у розпалі. По нашій, відносно тихій ділянці фронту – обстріли. Б'ють туди, де була техніка, і де вона буде, б'ють по піхоті, нищачи вразливі автівки, розносять посадки, розчахують дерева, зривають вибухами листя.

Зрідка випадкова міна обсипає нас землею; ми клянемо ворожих артилеристів і чекаємо на паузи у їх роботі.

Поля наші – космічне чудо, дзеркало для сонця.

Тиша і прадавній спокій під наглядом курганів; стебел в них більше, ніж зір у галактиці, і кожне стебло є неповторне: кілька колосків, багато зерен.

На поверхні ланів живуть хвилі-візернуки, повільно мандрують полями від краю до краю.

У хвилини затишшя я гладжу поля по колоскам, як пухнастих тварин.

Міни перемелюють зерна з пилом, «град» дає дзвінкі ляпаси, і – простіть нас, поля! – людські машини ріжуть коліями, по своїй смертельній потребі.

Чи доживуть до осені ці пам'ятники наївності сіячів? Чи не щезнуть колоскові галактики у вогні, чи не підуть димами в небо?