Чому в Україні діти й досі навчаються дистанційно?

З 8-го листопада щеплення для освітян обов'язкові. Якщо викладачі й вчителі не вакцинуються – їх відсторонять від роботи. Виняток – медичні протипоказання, які може встановити тільки лікар. Так визначає новий наказ МОЗ.

Логічно, що для освітян щеплення обов'язкові, адже вони щоденно контактують з великою кількістю людей. От тільки зараз усі заклади освіти працюють дистанційно, а отже, шансів заразити когось – навіть у невакцинованих педагогів немає.

Тож чи варто відсторонювати нещеплених вчителів та викладачів під час дистанційного навчання?

На перший погляд, відсторонювати від лекцій у зумі й домашніх завдань у вайбері, якщо немає щеплення, – дивно. Але з іншого боку – чи хочемо ми й далі жити в ситуації постійної дистанційки для дітей?

Читаючи обурення колег-освітян, які називають «дичиною» відсторонення від роботи нещеплених в умовах дистанційки, я теж дуже обурююся. Тільки з іншого приводу.

Мій син, як і мільйони інших українських учнів та студентів, третій рік змушений періодично навчатися в зумі. Як це виглядає в реальному житті? Хтось із третьокласників не зрозумів, який зараз урок, хтось спізнився, три дитини говорять одночасно, багато хто – грається й відволікає інших. «А хочете я вам покажу свою собаку?» «Діти, перестаньте співати. Зараз математика, а не музика». Я бачу, що попри всі старання вчителів Мартина, попри усі наші зусилля організувати йому найкращі умови для навчання, якість освіти дуже страждає.

Я з жахом думаю, що ж доводиться переживати родинам, які не можуть собі дозволити окреме робоче місце і комп'ютер чи планшет для кожної дитини. Як навчаються і навчають у класах по 30+ учнів, як викручуються батьки, які не мають, з ким лишити дитину на дистанційці, або не можуть допояснити, довчити з нею те, що не вийшло зрозуміти під час дистанційних уроків.

Попередні два роки весь огром проблем із дистанційною освітою здавався неуникним, з ним стикалася кожна країна світу. Все, що можна було зробити, – це більш чи менш успішно (у випадку України – менш) знизити шкоду для найбільш вразливих груп і підтримати учнів, студентів та освітян. Цьогоріч історія зовсім інша.

Адже останньої хвилі ковіду в Україні могло й не бути. Школи та університети могли працювати НЕ дистанційно. Все, що треба було зробити, – піти в найближчий пункт вакцинації та зробити два безкоштовні уколи! Освітяни отримали можливість вакцинуватися одними з перших, ще у травні–червні. Я сама вакцинувалася як викладачка у травні–липні, разом із сотнями інших викладачів.

Вакцини – вже певний час є, а масової вакцинації вчителів – немає. Це – результат багатьох чинників. З одного боку, українські викладачі та вчителі, котрі повинні б у своїй роботі відштовхуватися від принципів науковості, виявилися вкрай вразливими до теорій змов, фейків та дезінформації. На жаль, це прямо впливає на освіту наших дітей. Чи отримають вони знання й навички, щоб реалізовуватись у дорослому житті, якщо їхні вчителі не вірять у силу наукових досягнень? Відповідь на це питання – вкрай невтішна. І, вочевидь, над цим треба буде окремо й довго працювати.

Проте рівень вакцинації серед педагогів міг би бути вищим – якби не урядова політика.

Позиція МОН і МОЗ щодо необхідності отримати щеплення – геть не послідовна. На початку кампанії вакцинації Сергій Шкарлет заявив, що для освітян щеплення будуть обов'язковими, потім під тиском невдоволення й погроз судами – дуже швидко відмовився від своїх слів.

Також Уряд неодноразово обіцяв, що заклади освіти, де понад 80% працівників мають повне щеплення, – працюватимуть у звичному очному форматі. Потім, коли стало зрозуміло, що бажаних показників досягнути не вдасться, вимоги знизили – погодилися допускати тих, у кого є хоча б перше щеплення, а не повний курс. Зрештою в Києві й не тільки школи позакривали, незалежно від того, скільки вчителів вакциновані. Так, у Мартиновій школі вакциновані всі вчителі. Усі дорослі, з якими контактує Мартин постійно, – також повністю вакциновані. Але він так само вчиться дистанційно. Попри всі обіцянки, школи та університети, у яких сумлінно вакцинувалися 80% педагогів, в плані дистанційки – нічого не виграли.

Ну і врешті на початку листопада, коли вся країна відправилася в червону зону, а люди стали помирати тисячами, Уряд нарешті заявив, що невакцинованих учителів та викладачів – будуть повністю відсторонювати від роботи. І повідомили про це – за три дні до того, як відповідна норма набуває чинності.

Чому це рішення не можна було ухвалити одразу, коли з'явилася можливість масової вакцинації? Чому інші карантинні обмеження для людей, які не бажають щепитися, – впровадили, коли вже стало пізно? Чи є компетентними політики й урядовці, які чекають до останнього (раптом обійдеться), а коли (сюрприз!) знову не обійшлося – намагаються хаотично впоратися з наслідками?

Врешті завдяки запровадженим обмеженням – вакцинація від корони в Україні почала хоч якось просуватися. От тільки хто компенсує дітям втрати від дистанційки, хто поверне життя і здоров'я людям, які постраждали від хвороби?

Чому непослідовні рішення Уряду та антинаукові забобони окремих людей – мають визначати якість освіти наших дітей? Це – категорично несправедливо щодо них. Ми як суспільство вічно уникаємо складних рішень і тому – постійно живемо в борг у наших дітей.

Але сьогодні в питаннях освіти у часи пандемії – ми не просто «колись в абстрактному майбутньому» знижуємо якість життя майбутніх поколінь. Ми – руйнуємо його можливість у самому зародку, з дистанційної школи у вайбері.