Про членство в ЄС і захист прав pociйськомовних

Ми раділи, коли Україна виборола статус кандидата в члени Євросоюзу. Це успіх – за який ми маємо подякувати насамперед нашим військовим!

Подякувати й почати уважно аналізувати, що треба зробити, аби втілити мрії, за які ми зараз воюємо. Безперечно, ключова вимога – боротьба з корупцією. І промова Урсули фон дер Ляєн в парламенті показала: ігнорувати питання САП буде дедалі складніше.

Проте є серед вимог й інша, досить драстична для України – реформувати законодавство з питань національних меншин – з урахуванням зауважень Венеційської комісії.

Венеційка вже кілька разів висловлювала занепокоєння щодо прав нацменшин в Україні – спочатку через статтю про мову освіти у Законі про освіту, потім – через Закон про підтримку функціонування української мови як державної.

У загальних рисах Венеційська комісія вважає, що в України не вийшло збалансувати позитивні дії на підтримку української мови та захист мовних прав національних меншин.

Комісія у висновку пише, що спочатку ми мали ухвалити закон про нацменшини, а вже потім одночасно з ним імплементувати мовний закон.

Ключове – у висновку Венеційки є критика різних умов для нацменшин, що говорять офіційними мовами ЄС, і решти, зокрема, pociйськомовних мешканців України. Йдеться у першу чергу про різний обсяг навчальних годин, що відводяться на вивчення предметів рідною мовою у 5-12 класах: для мов ЄС це від 80 до 40% навантаження з поступовим зростанням обсягу навчання державною мовою, а для решти – 20% навантаження. Дошкільну і початкову освіту не чіпали, оскільки вони можуть здобуватися рідною мовою.

Аналогічний підхід критикується і в інших сферах – наприклад, специфічні умови для використання англійської як мови міжнародного спілкування у вищій освіті та науці, можливість поширювати друковану продукцію мовами ЄС без обов'язкового дублювання українською, право книгарень не виконувати квоту щодо 50% продукції українською, якщо там продаються книжки мовами ЄС тощо.

Венеційська комісія у своєму висновку назвала аргументи України щодо різниці в підходах до реалізації прав нацменшин «непереконливими», а менш сприятливі умови для використання pociйської у порівнянні з мовами країн ЄС – дискримінаційними.

Формальна логіка Венеційки була така: Україна дійсно зобов’язалася – у Конституції та купі міжнародних угод – забезпечувати права національних меншин, усіх однаково, та не допускати дискримінації. Що вперто не воліла бачити Венеційка – що поширеність російської мови в Україні є результатом століть пригнічення України росією.

Я б хотіла, щоб вони дізнались, чому в Конституції України з'явився рядок про захист російської мови. Чому на Донеччині та Луганщині у селах усі говорять українською, а в містах раптом переходять на російську. Звідки у Криму взялася російськомовна більшість. Я могла б довго, із цифрами й картинками, розповідати про українську літературу – наприклад, про розстріли українських письменників у Сандармоху, про Стуса, який помер в ув’язнення, чи про те, як росіяни купують права на переклади книжок в усій «Східній Європі», аби потім видати лише російський переклад і заблокувати український.

Або я просто могла б розповісти, як у «звільнених» – розбомблених, розтрощених – Маріуполі чи Волновасі учнів, які не втекли від війни та не загинули під обстрілами, змушують вчитися pociйською за pociйськими підручниками. Усіх. Не питаючи, яка їхня рідна мова. Чинячи геноцид.

Або, можливо, я б спробувала пояснити їм ази політичної науки – чому неможлива дискримінація пригноблювачів, і що pociя не перестала бути пригноблювачем після розпаду cpcp, і ця імперія використовує мову, мистецтво, літературу як зброю у загарбницькій війні.

Я не знаю, чи вийшло б у мене переконати правників – у представників цієї професії досить специфічний спосіб мислення, а я не юристка, я політикиня.

Але я точно знаю, що зроблю все можливе, аби ми змогли виконати вимоги для вступу в ЄС, і – що насправді важливіше – забезпечити права та можливості кожної людини не залежно від того, яка її рідна мова та походження, однак зробили це у спосіб, що не дозволить pociї продовжити реалізовувати свої імперські амбіції словом – водночас із тим, як вона реалізує їх зброєю.

Ми маємо нагадати світові, що слово – це зброя. Мова – зброя, освіта – зброя, мистецтво – зброя. Ми маємо нагадати, що сама pociя зробила власну мову мечем, чи то пак ракетою, зробила pociйську – мовою ненависті. А на мову ненависті не поширюється свобода слова, і це не є дискримінацією, це, власне є захистом свободи – зупинити тих, хто хоче в інших цю свободу забрати.

У цьому зараз має полягати наша державна позиція!