Подолати маргінес українського політичного процесу

Прискорення плину соціального часу вже є аксіомою. Нинішнє продуктивне покоління є першим у новітній історії людства, чий соціальний досвід становитиме найменшу цінність для наших дітей. Цей досвід їм навіть заважатиме.

Дуже швидко трансформуються місії і ролі усіх суспільних інституцій – від сім’ї до держави. Немає жодного аспекту суспільного буття у дедалі більшій кількості країн, який би не був зачеплений процесом цих трансформацій. Державні механізми «зі скрипом» намагаються реагувати на нові соціальні обставини. Нерідко така «державна реакція» відбувається із суттєвим запізненням, коли явища щодо яких вона здійснюється, встигають змінитися настільки, що відпадає власне потреба у витраті ресурсів на цю реакцію. Тим часом наростають нові виклики, а за ними ще новітніші.

Інша річ корпорації чи організовані спільноти – фахові та ціннісні. Вони не лише реагують на новітні виклики, але і самі генерують їх, водночас вже нерідко становлять собою також похідні від викликів та існують у їхньому середовищі. Традиційні держави дедалі безнадійніше відстають за самим інструментарієм взаємодії із середовищем викликів. Однак, держави продовжують тяжіти над соціумами, займаючи дедалі більше паразитарну позицію щодо них, самі перетворюючись на виклики для суспільств.

Мабуть саме у цих обставинах криється відповідь і на питання: «Чому кожна наступна генерація української влади (склад парламенту, уряду, судів тощо) є гіршою у професійному та етичному плані за попередню?»

Сучасні мислителі не перестають дивуватися тому, що «України як країни через її порядки не мало б бути, а вона є; української держави через її примарність не мало б бути, а вона є; українського народу через його розпливчастість не мало б бути, а він є» (Анатолій Стрєляний).

При цьому подиву гідно те, що Україна зберігається і місцями навіть розвивається, з одного боку в умовах наростаючої світової турбулентності, а з іншого – попри намагання нашої влади цілковито скопіювати російську модель самодержавного кримінально-корупційного правління. Утім, запас гнучкої міцності України вочевидь вичерпується. Разом із тим виклики, які постають перед державами і суспільствами, можуть виявитися вже нездоланними для поточної моделі української державності.

Зайві люди і цифрова революція

Торкнемося лише двох типів цих викликів. Перед усім – це група викликів «зайвих людей», або «вільного часу». Для функціонування народного господарства потрібно дедалі менше людських індивідів – ВВП виробляється все меншою кількістю людей, але у його розподілі зацікавлені усі члени суспільства. Система конфліктів, яку породжує ця обставина, потребує регулювання – інакше вона призведе до ланцюгової реакції соціальних вибухів.

Прямими наслідками «виклику зайвих людей» є пенсійна криза, наростання безробіття, з усіма кримінально-терористичними та міграційними наслідками. Це не суто українські, а світові проблеми.

Їх намагаються вирішувати шляхом зменшення тривалості робочого дня, запровадження безумовного доходу, коли всі громадяни отримують з бюджету виплати близькі до реального прожиткового мінімуму. В окремих країнах такі заходи є ефективними, однак глобальної проблеми вони, звісно, не вирішують. Першими потерпають від того такі «слабкі ланки», як Україна.

Наступною групою викликів є інформаційно-освітня. Швидкість приросту об’ємів людських знань збільшується експоненційно. Нові виробничі технології, з одного боку, потребують дедалі складніших навичок і більшого часу для оволодіння ними, а з іншого – створюють тих самих «зайвих людей». Залежність кожного індивіда від швидкості отримання та застосування інформації вже співставна із його залежністю від ресурсів, що задовольняють нагальні фізіологічні потреби. Пожиттєва вузька фахова спеціалізація відходить у минуле, а штучний інтелект приймає усе більшу кількість рішень замість людини. Імовірно, що ще наше покоління буде свідком поєднання штучного інтелекту з біологічними носіями.

Суб’єкти державної політики майже не намагаються розглядати імовірність такої перспективи та планувати свої дії в умовах її настання.

Ще одним з безлічі аспектів цифрової революції є те, що держави втрачають своє монопольне право на емісію грошей – виникають альтернативні валюти (криптовалюти) та альтернативні державним емісійні центри. Від цього лише один крок до прямої оплати необхідних громадянам послуг безпосередньо тим, хто їх надає, а не державам, які ці послуги в кінцевому рахунку закуповують у корпорацій. То навіщо потрібний посередник в особі держави?

Власна живучість ще дає нам шанс

Українська держава практично перестала надавати мінімально якісні послуги безпеки, гарантій права власності, якості питної води та продуктів харчування, охорони довкілля, освіти, медицини тощо. Під загрозою пенсійні гарантії.

Усвідомлення носіями влади в Україні «природності» власного паразитарного характеру спонукає їх геть пуститися берега у перетравлюванні країни.

Тому проблеми окупації частини території з боку Росії, триваючої війни, тероризму і злочинності залишаються для них актуальними лише на словах. На ділі, як вже зазначалося, вони намагаються відтворити в Україні російську модель правління, яка є найзручнішим інструментом утилізації країни.

Живучість українського соціуму ще дає нам час для трансформації державної моделі у відповідності до поточних та майбутніх суспільних потреб. На часі розробка проекту нової політичної системи України, нових моделей кооперації зі світом та розвиток співробітництва із союзниками, серед яких мають бути не лише держави, але і часто потужніші за них інноваційні транснаціональні корпорації.