У 2019-му Україна ввійде в абсолютно нову епоху

Напередодні президентських і парламентських виборів 2019-го голова «Батьківщини» Юлія Тимошенко і лідер партії «Основа» Сергій Тарута заговорили про новий суспільний договір. Звучить красиво й інтригуюче. Але про що йдеться насправді?

Необхідність укладення нового суспільного договору, котра стала у навколополітичних колах своєрідною мантрою, ідеєю фікс, є надзвичайно важливим і нагальним аспектом українського сьогодення. Без нього не буде ні держави, ні суспільства, ні економіки. Принаймні в сучасних цивілізаційних проявах.

Добре сформулював філософ Сергій Дацюк: «Маємо таку схему суспільного договору: цивілізаційні спрямування еліти, культурні контракти груп еліти з соціальними, пакт еліт, система довіри між елітою та суспільством, публічне рішення, навіщо якомусь суспільству бути разом, конституція, міжнародна легітимність владного класу, суспільства, їхні конституції. Усі ці елементи і становлять те, що зазвичай називається суспільний договір. Причому лише деякі з них потрапляють у Конституцію у вигляді цінностей».

Cуспільний договір не зводиться до нової Конституції

Відтак, суспільний договір не зводиться до нової Конституції. Приклад – чи не найдемократичніший Основний закон 1936-го. І тоталітарний жах, який відбувався під його прикриттям.

Сучасний суспільний договір становить набір зобов’язань, прав, цінностей, стандартів у головних площинах для тих, хто його уклав. Він має на увазі згоду вільних індивідів щодо утворення і переформатування державної або суспільної системи, делегуючи йому частину своїх свобод і суверенітету.

Водночас суспільний договір може бути ефективним лише коли ті, що його вкладають, ставляться один до одного як до рівних і переслідують єдину об’єднуючу всіх мету.

Із цим у нас проблеми. Українські можновладці розглядають політико-історичний процес і сам суспільний договір у ньому як наратив і емерджент. Цілком за Гі Дебором, автором «Суспільства спектаклю», котрий показав: сучасні засоби масової інформації здатні заміщати в атомізованій людині знання, здобуті з реального історичного досвіду, штучно сконструйованими. І у людини з’являються переконання, що головне у житті – видимість, а саме громадське життя – вистава.

Один пакет спектаклю затирає інший і у членів суспільства виникає відчуття псевдоциклічного часу й вічного сьогодення. Воно досягається за допомогою нескінченної низки повідомлень, що рухаються колом – від однієї банальності до іншої. Але представлені з пристрастю, ніби йдеться про найважливіші події.

Спочатку суспільна думка виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися

Іншою характеристикою суспільства спектаклю, за Гі Дебором, є обман без відповіді. У результаті його повторення зникає суспільна думка. Спочатку вона виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися.

Український суспільний договір від початку був несправжнім – нав’язаною змовою еліт, тобто імітацією. Також і в сенсі відсутності процесів і процедур самопідтримки, які притаманні класичному суспільному договору західних спільнот.

Найкоротший виклад суспільного договору, де-факто нав’язаного українському суспільству «елітами», можна сформулювати так: ми робимо, що схочемо, а ви також — робите, що ми схочемо.

Маємо тотальне пограбування України на користь «еліт», зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури

Результат: окрім низки суспільно-політичних спектаклів, маємо тотальне пограбування України на користь «еліт», зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури. Владні еліти не ставляться до суспільства й громадян як до рівних і не переслідують єдину з ними мету. Якщо не змінити цю обставину, не буде жодного суспільного договору.

Є чимало прикладів успішної реалізації суспільних договорів: у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Франції, Японії, Сингапурі.

У США конституція виступає в якості активного соціального контракту, який виконується. Його головна ідея – соціальне забезпечення. Причому взаємні зобов’язання і підтримка, які є основою суспільного договору, стали також основами республіканської форми правління та інститутів громадянського суспільства.

Іншими словами, соціальний контракт еліт із народом зводиться до ідеї, що держава існує для того, щоб служити волі народу, котрий є джерелом всієї політичної влади, якою користується держава. Люди можуть вибрати, переобрати або продовжити діяльність цієї влади. Головне у тому, що концепція суспільного договору є однією з основ американської політичної системи, а «соціальний контракт» – основою американської демократії.

Поняття свободи – центральний аспект політичного самовизначення у Штатах. На батьків-засновників США значною мірою вплинули ідеї англійського філософа і політичного мислителя Джона Локка. У праці «Два трактати про державне правління» він доводив: відповідно до природного права, усі люди мають право на життя, свободу і майно. Крім того, у рамках соціального контракту можуть повстати проти дій уряду, коли б він виступав проти інтересів громадян, і замінити його.

В Україні досі нема повноцінного громадянського суспільства. Це унеможливлює контроль і притягнення до відповідальності представників владного класу, які не тільки далекі від вимог часу, а й стали гальмом у просуванні держави до стандартів західної цивілізації.

Відтак – політичний процес в Україні зайшов у глухий кут. Мовою нелінійної динаміки, ситуація – передфуркаційна. Тобто система визріла до стрибкоподібного переходу в якісно нову модель. До того, щоб пережити «катастрофу».

Політичний процес в Україні зайшов у глухий кут

Проте не обов’язково цей перехід буде на користь українського суспільства. Особливо, якщо воно недостатньо активно «штовхатиме» розхитану суспільно-політичну систему в бік перспективної постфуркаційної моделі. Слід враховувати, що якраз під час переходу можна незначними зусиллями досягти великих результатів – тому, хто знає і вміє впливати на параметри фуркації.

Сьогодні ті, хто керують країною, прикриваючись підтвердженою на виборах легітимністю, діють в інтересах власних, а не суспільства. Використовуючи представницьку модель демократії як прикриття, пострадянська номенклатура вибудувала за цим фасадом олігархічну за суттю систему. Вона функціонує виключно в інтересах владної верхівки.

Держави створювали непересічні особистості, які не обов’язково були моральними і толерантними. Про що населення могло довідатися, потрапивши до них у повну залежність, з якої потім важко було вирватися. У новітні часи влада спромоглася набути камуфляжного лоску цивілізованості й стала ефективнішою, використовуючи надбання технічного прогресу. Але практично тими ж методами контролює народ, який делегував право управляти від його імені в обмін на захист своїх інтересів і прав.

Який суспільний договір здатен допомогти українцям зробити ривок у майбутнє?

Перше, що потрібно зробити – демонтувати вибудуваний в країні негласний кастовий поділ суспільства. Попри те, що Конституція нібито гарантує для українців права і можливості, які є одними з найбільших серед держав світу, вони дуже «специфічно» реалізовуються в дійсності.

Якби вся сучасна вітчизняна реальність була прописана у Конституції, то в ній мало б бути узаконене розділення суспільства на касти. Політична верхівка й олігархи складають касту недоторканих. Вони знаходяться у від’єднаному від іншої частини суспільства світі. Живуть за номенклатурними правилами, а решта законів на них не розповсюджуються.

Далі йде каста силовиків, вищих чинів спецслужб, поліції, прокурорів і суддів. У них теж- свої негласні правила.

Всі інші записані до касти плебсу. Мають тільки обов’язки. Скористатися задекларованими в Конституції правами не можуть, оскільки не існує механізмів їх виконання.

Тому необхідно правовими методами змінити ситуацію в країні так, щоб почав діяти механізм відчуження олігархату і його обслуги від системної «годівнички». Дотримання законів має стати нормою для всіх без винятків. А невідворотність покарання за злочини – це головне, що дозволить змінити життя пересічних українців на краще.

2019 року Україна ввійде в абсолютно нову епоху. Мова йде про закриття проекту, який існував від 1991-го. Відбувалося первинне накопичення і розграбування суспільного багатства, спрощення культури, науки, освіти. Зараз цей процес повністю себе вичерпав. Треба переходити в епоху творення. Це потребує не лише принципово нових проекту і концепцій, а й еліт та виконавців. Тут є дуже серйозний виклик, оскільки самі еліти мусять себе і переформатувати, і частково люструвати. В частині еліт, їх ядрі, існує розуміння невідворотності цього процесу. Однак немає уявлення щодо глибини і складності виклику.

Тільки системні реформи можуть змінити Україну. Якщо стратегічні рішення вчасно прийняти і втілити – новий суспільний договір і новий суспільний проект можна реалізувати в найближчий час. Якщо ж ні – ресурси суспільства підуть у «гудок» ситуативних інформаційних приводів. Тоді становище стане критичним. Україна вкотре втратить історичний шанс до гідного європейського майбутнього.