Кость Бондаренко Політолог

Жертва революції або захисник національних інтересів: чи піде Зеленський слідами Керенського

Олександр Керенський і Володимир Зеленський

Як уберегти країну від приходу більшовиків

Україна цілком може опинитися в ситуації, в якій перебувала Росія в 1917 році. І спокій, що спостерігається нині, здається досить примарним. Є спільні ознаки, характерні для обох ситуацій...

По-перше, незавершений демонтаж старого режиму. Керенський у 1917 році і Зеленський в 2019 році зіткнулися з однією і тією ж проблемою: при зовнішньому демонтажі старої системи не відбулося радикального відходу від старої системи. Публічне заперечення царизму не привело до негайного виходу з війни. Вже до осені 1917 року Керенського звинувачували в половинчастості рішень і в тому, що він де-факто став могильником революції. Те саме спостерігається сьогодні у випадку із Зеленським - його вже звинувачують у непослідовності, змові з представниками команди Порошенка, у заграванні з націоналістами тощо.

По-друге, Зеленський, як і Керенський, - надмірно піклуються про свою популярність. Керенський був настільки популярний, що кожен намагався потиснути йому руку. Високий рівень популярності в народі не вберіг від швидкого падіння і краху: вже через кілька місяців не було кому захищати ні уряд, ні самого Керенського. Біда популістів у тому, що у них відсутній потужний ядерний електорат, а їхні рейтинги і популярність вельми крихкі. Їх турбують не стільки фундаментальні речі та зміни, скільки поверхневі рішення, які подобаються обивателям. До речі, спроби прийняти земельне законодавство - найбільш антипопулістська дія Зеленського, але й вона на сьогодні день наштовхнулася на питання «а що скажуть люди?». Куди простіше прийняти абсолютно популістське рішення про скасування депутатської недоторканності, яке нічого, по суті, не вирішує, але подобається пересічному громадянину.

По-третє, серйозний вплив зовнішнього фактору на політику обох лідерів. По суті, Керенський і Росія, якою він управляв, поступово втрачали суб'єктність, перетворюючись на інструмент, але не на самодостатній елемент системи Антанти. Україна часів Зеленського так і не знайшла суб'єктність, залишаючись елементом системи PaxAmericana, яка поступово слабшає, і пов'язаних з нею транснаціональних корпорацій.

По-четверте, наявність великої кількості некерованих збройних людей із повним запереченням будь-якої ієрархії. У 1917 році Петроград був затоплений революційними солдатами і матросами - по суті, розлюченими масами озброєних людей, які відмовлялися коритися будь-яким наказам і командам. Та сама ситуація в 2019 році спостерігається в Україні: тисячі ветеранів АТО і «учасників Майдану», які відмовляються визнавати авторитет влади і монопольне право держави на застосування сили. Більш того: і Керенський, і Зеленський відверто підлещуються до цієї сили, бояться її, відкладаючи вирішення проблеми в довгий ящик.

По-п'яте, дуже складна соціально-економічна ситуація в країні. Підірвана Першою світовою війною економіка Росії викликала невдоволення у населення (хоч Росія була останньою державою - учасником бойових дій, яка ввела продуктові картки). Катастрофічна ситуація в економіці сучасної України також не дає приводу для оптимістичних прогнозів на найближчу перспективу.

По-шосте, відсутність професійної команди, здатної керувати процесами і управляти ризиками. Тимчасовий уряд, по суті, був збіговиськом «розумних непотрібностей», без управлінського досвіду і без навичок роботи у кризових ситуаціях. Та сама картина спостерігається і зараз: і уряд Гончарука, і Офіс президента - це люди, які не знайомі з практичною стороною економіки, слабкі в управлінні інформацією та просто безпорадні в умовах малих криз.

По-сьоме, видиму відсутність серйозної опозиції за наявності великої кількості «малих фронд». У Керенського в 1917 році не було серйозної опозиції. Він був упевнений, що переможе на будь-яких виборах, і був готовий до участі в Установчих зборах. Зеленський теж вважає, що його особисті рейтинги і рейтинги партії «Слуга народу» не дозволяють говорити про якусь серйозну форму опозиції. Але коли в квітні 1917 року Ленін виголосив свою знамениту фразу «Є така партія!», чим викликав сміх і обурення, він знав, про що говорив: в умовах кризи влади для організації перевороту необов'язково мати велику популярність чи високий рейтинг. Утім, через півроку він це продемонстрував. Та й досвід генерала Корнілова показав: спроби влади пограти в «сильну руку» і створити загрозу «контрольованої контрреволюції» не завжди можуть увінчатися успіхом (привіт Арсену Авакову, який все частіше виступає в ролі «нео-Корнілова»).

По-восьме, Зеленському (як раніше Керенському) доводиться стикатися з відвертим сепаратизмом окремих територій і з автономістськими тенденціями в середовищі регіональних еліт. Якщо до 1917 року Україна була оплотом самодержавства, голосуючи неодмінно за найбільш реакційні сили на виборах у Думу, то з початком революційних подій електоральні переваги громадян помінялися на 180 градусів. Та сама ситуація сьогодні очевидна і в умовах Галичини, яка до останнього часу була оплотом українства, а сьогодні, по суті, є головним джерелом опозиційності по відношенню до політики офіційного Києва. Не кажучи вже про Донбас.

По-дев'яте, і перед Зеленським, і перед Керенським стояли два головні питання, на які їм слід було дати відповідь: земельне і питання закінчення війни. Керенський як лідер партії правих есерів, який ставив на чільне місце справедливе рішення земельного питання в Росії, не наважився на радикальні кроки - в першу чергу, побоюючись негативної реакції своїх колег по коаліції. Так само замість виведення Росії з непопулярної імперіалістичної війни він закликав до продовження війни до переможного кінця. Невипадково першими декретами Радянської влади стали Декрет про мир і Декрет про землю, що в подальшому зумовило перемогу більшовиків. Досвід Керенського повинен мотивувати Зеленського до більшої рішучості.

Сьогодні в Україні сформувалися кілька груп впливу, між якими намагається лавірувати Зеленський. Перша і найголовніша - середовище агентів зовнішнього впливу. У даному середовищі існують технології впливу на молодь і на ліберальну інтелігенцію, а також необмежений фінансовий ресурс.

Друга - оточення Петра Порошенка. Колишній президент України, незважаючи на свою низьку популярність, проявляє активність і робить болючі випади в сторону Зеленського, користуючись будь-якою можливістю дошкулити недосвідченому, але популярному главі держави. Під контролем Порошенка перебувають два телеканали загальноукраїнського значення, він також впливає на Західну Україну і частину радикально налаштованих організацій (нечисленних, але досить крикливих).

Третя - радикали-націоналісти. Розрізнене середовище, що включає в себе як політичні гуртки, так і створені спецслужбами групи провокаторів, волонтерські організації, організації ветеранів АТО, активістів Майдану та інші організаційні форми, демонструє відвертий нігілізм по відношенню до влади, має на руках зброю і бездумно повторює завчені кричалки, які заміняють політичні програми. Ця група постійно «кошмарить» Зеленського і змушує рахуватися з нею (так само, як п'яні балтійські матроси вселяли жах у Керенського). І на цьому тлі зміцнює свої позиції міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який демонструє Зеленському, що тільки він один вміє управлятися з радикально-націоналістичної стихією - коли батогом, а коли і пряником.

Четверта - проросійська фронда імені Віктора Медведчука, яка раніше претендувала на голоси виборців Південного Сходу України, але програла боротьбу партії «Слуга народу». Зараз вона все більше зміцнюється в досить вузькій ніші, яку раніше займали комуністи, - протестний, низькокоосвічений, із невисоким рівнем доходів і з орієнтацією на російську мову, російську культуру і російський зовнішньополітичний вектор електорат Південного Сходу України у віковому діапазоні 50+. Віктор Медведчук як лідер цієї групи ображений на Зеленського, так як той відмовився від посередницьких функцій у переговорах із Володимиром Путіним і зробив Медведчука, по суті, непотрібним елементом у системі прийняття політичних рішень. На групу Медведчука Зеленському можна було б не звертати особливої уваги, якби не наявність потужного інформаційного ресурсу (чотири телевізійні канали) плюс інформаційна підтримка зі сторони російських ЗМІ з цільовою аудиторією на Сході та Півдні країни (у зоні підвищеної конкуренції з електоратом Зеленського).

П'ята - досить розрізнена група бізнесменів і топ-менеджерів. Під їхнім контролем перебуваються енергетичні, вуглевидобувні, суднобудівні підприємства. Також до цієї групи можна віднести й інших представників великого українського капіталу, що захищають інтереси українських виробників.

Шоста група сьогодні намагається зайняти лівоцентристський фланг і виступити в ролі захисника соціально пригноблених мас, які стрімко збільшуються в міру торжества ідей лібертаріанства. Цю групу представляє Юлія Тимошенко та її партія «Батьківщина».

Сьома група - регіональні лідери, стурбовані диктатом зі сторони Центру, урізанням прав і свобод регіонів в умовах відкату від децентралізації, які турбуються про майбутні вибори до місцевих органів влади і побоюються повторення успіху «слуг народу» на регіональному рівні восени 2020 року. Зеленський у їхньому розумінні - явна загроза їхній стабільності. Тим більше, що механізм протидії «слугам» на рівні політичних технологій ще не знайдено.

Восьма група - це ядро партії «Слуга народу» з формується бізнес-клієнтелли. Це переважно представники бізнесу, орієнтованого на сферу послуг, а також різного роду «нові нувориші», що сформували свій бізнес за рахунок вакууму, який утворився після Майдану - коли «старі» еліти пішли, а «нові» ще не встигли утвердитися. Це друга хвиля «малинових піджаків» із 90-х років, які повторюють шлях «батьків», але менш прив'язані до ресурсної основи країни «діти».

Окремо стоїть Ігор Коломойський, який має певний (але не вирішальний) вплив на Зеленського і одночасно комунікує з усіма групами, намагаючись взяти на себе роль головного «розводящего». При цьому і рівень конфліктності Коломойського і всіх семи груп досить високий, тому комунікації вибудовуються досить спорадичні та недовгострокові.

В умовах, що склалися, у Зеленського на тлі існуючих викликів очевидні кілька ліній поведінки.

1. До жовтня 1917 року Керенський залишився без народної підтримки, без авторитету, без впливу - зате зі схваленням зі сторони британських емісарів типу Локкарта і Рейлі. Максимум, який вони могли забезпечити йому в подальшій політичній кар'єрі - втеча і спокійне існування в еміграції. Очевидно, в міру посилення диктату зі сторони транснаціональних корпорацій і США Зеленському доведеться вирішувати для себе питання: він залишиться в історії як ватажок компрадорів або як захисник національних інтересів? У першому випадку - він відіграє свою роль: приведе до країни транснаціональні корпорації, які поступово перетворять Україну в нинішній аналог Аргентини або - що ще гірше - Ліберії, із засиллям іноземних компаній і з мінімумом економічного суверенітету. Президентські та парламентські вибори стануть фікцією, у Верховній Раді будуть протистояти один одному не Львів і Донецьк, а Брюссель і Вашингтон. Про Україну як про самостійного гравця можна буде забути.

У другому випадку Зеленський налаштує проти себе всіх «активістів», молодіжних лідерів, «прогресивних журналістів» та інші групи «креаклів», які зазвичай виступають в ролі «організаторів Майданів». А власних ресурсів - зокрема інтелектуальних, інформаційних, організаційних - для протистояння їм у Зеленського немає. Але дилема очевидна: або транснаціонали використовують Зеленського як прикриття для своїх планів в Україні, або Зеленський організовує відсіч цим силам.

2. Ставка Зеленського на Медведчука і К° абсолютно програшна. Навряд чи електорат Зеленського (переважно російськомовний, але скептично налаштований по відношенню до Російської Федерації та її лідера) зрозуміє подібну «дружбу». Плюс це додасть козирі в руки опонентів Зеленського і створить спільний фронт проти Зеленського в особі транснаціоналів, Порошенка, Тимошенко і націонал-радикалів (майже як проти гетьмана Скоропадського в листопаді-грудні 1918 року). Цей варіант відкидаємо як нереалістичний.

3. Зеленський у ролі ватажка націоналістів виглядає, швидше, комічно. Формула «Армія - Мова - Віра» та спів гімну ОУН «Зродились ми великої години» в устах Зеленського буде виглядати як насмішка – яким би щирим він не намагався постати перед послідовниками Бандери і Донцова. Для Галичини Зеленський не буде своїм ніколи. Тим більше - для «політичної Галичини».

4. Єдиний можливий варіант конфігурації, що забезпечує Зеленському політичне майбутнє – це: а) відмова від групи зовнішнього впливу в якості політичних союзників; б) вибудовування складної політичної фігури, в якій були б з'єднані представники великого національного бізнесу, «нові нувориші», Арсен Аваков із його можливостями впливу на націонал-радикалів, можливо - Юлія Тимошенко. У такому випадку Зеленський отримує формування здорового і ресурсно потужного ядра з можливістю впливу на різні соціальні та електоральні групи. У нього з'являється можливість для формування професійної сильної антикризової команди. Він отримує нові інформаційні ресурси, що дозволяють не звертати увагу на дружне голосіння скривджених опонентів. Це, до речі, те, чого не вистачало Керенському в 1917 році - підтримки зі сторони великого капіталу і авторитетних «силовиків» (не можна ж всерйоз розглядати «авторитетність» міністра внутрішніх справ Нікітіна або військового міністра Верховського восени 1917 року, а представники великого російського капіталу в Керенському бачили в першу чергу соціаліста, як і він у них - гнобителів робочих; пізніше взаємна недооцінка дорого коштувала всім сторонам).

Але при цьому треба розуміти, що:

  • майбутні чотири роки президентства Зеленського будуть мати характер балансу на межі авторитаризму з великою часткою непопулярних рішень і використанням силового ресурсу для наведення порядку;
  • Порошенко і Медведчук, а також Пінчук і Вакарчук, «транснаціонали» та адепти «русского мира» будуть, по суті, бити з різних позицій і критикувати Зеленського - в тому числі на зовнішніх інформаційних майданчиках, де вони особливо сильні, із залученням різного роду think tanks - якщо не буде вжито кроки для налагодження ефективної системи інформаційного захисту та просування власних інформаційних ліній;
  • президентство Зеленського створить передумови для розвитку в Україні лівих проектів, а можливо, і посилить позиції Юлії Тимошенко.

Цей шлях може не подобатися. Але вже точно він вбереже країну від приходу більшовиків - чи то з емблемами транснаціональних корпорацій на прапорах, то чи з цукерками «Рошен» у кишені, чи то з томиком Донцова за пазухою.

Єдиний можливий варіант конфігурації, що забезпечує Зеленському політичне майбутнє - це вибудовування складної політичної фігури, в якій були б з'єднані представники великого національного бізнесу, «нові нувориші», Арсен Аваков із його можливостями впливу на націонал-радикалів, можливо - Юлія Тимошенко. У такому випадку Зеленський отримує формування здорового і ресурсно потужного ядра з можливістю впливу на різні соціальні та електоральні групи. У нього з'являється можливість для формування професійної сильної антикризової команди. Він отримує нові інформаційні ресурси, що дозволяють не звертати увагу на дружне голосіння скривджених опонентів. Це, до речі, те, чого не вистачало Керенському в 1917 році - підтримки зі сторони великого капіталу і авторитетних «силовиків».

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: