Президентські вибори в Україні і В’ячеслав Липинський

Якось так співпало, що напередодні 2-го туру президентських виборів, на 18 квітня припав день народження видатного українського політичного мислителя В’ячеслава Липинського (1882–1931). Незважаючи на майже столітню дистанцію, чимало думок цього мислителя залишаються актуальними. І допомагають зрозуміти нинішню ситуацію.

Постколоніальні синдроми

Липинський вважав, що головною нашою хворобою є «недержавність». Мислитель давав зрозуміти, що в багатьох українців немає бажання мати своєї держави, власної організації матеріально й морально сильної державної влади. Чи не демонструють це результати першого туру президентських виборів, коли майже третина виборців віддає голоси за людину, яка фактично збиткується над українською державною ідеєю?

Це є результатом нашої колоніальної залежності. А на день сьогоднішній ми реально є постколоніальною країною з низкою колоніальних комплексів. «По упадку большовицької чи польської влади, – попереджав Липинський, – на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми». А хіба не так? Мислитель так говорить про «демократичне визволення» від колоніальної залежності: «Воно буває тоді, коли з яких небудь причин, в добі ще панування демократії, ослабла або розвалилась метрополія. Демократичний хаос в такій колонії – що здобула самостійність не завдяки власній внутрішній силі, а завдяки безсиллю метрополії – доходить до кульмінаційної точки. Позбавлена власного сильного державного апарату, позбавлена власних здержуючих консервативних класових сполучень, така колонія, по упадку державного апарату метропольного, стає ареною нічим вже не здержаної боротьби демократичних політичних партій між собою. Провідники цих демократичних партій, перед якими одкрилось несподівано необмежене вже нічим поле для політичної спекуляції, хочуть тепер стати всі головами держави, що найменше її міністрами, провідниками і героями нації». Вам це нічого не нагадує? Чи не є це зображенням України після розвалу СРСР? І чи не є наше нестримне «партієтворення» бідою нашої держави? Адже більшість наших провідних партій є, власне, політичними проектами, які фінансуються олігархатом, і сприяють не стільки розвитку суспільства, скільки сіють в ньому хаос і дезорієнтацію.

Чому ми бездержавна нація?

Липинський намагався з’ясувати причини нашої «бездержавності». Він поділяв їх на причини статичні й динамічні.

До статичних чинників Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна перебуває:

«1. на битім шляху між Азією і Европою,

2. на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,

3. без захищених природою границь од сусідніх держав».

Українські землі, вважав мислитель, стають місцем цивілізаційних зіткнень. І справді, хіба Україна не була і не є ареною цивілізаційних зіткнень між Європою та «русским миром»? І сьогодні нам теж доведеться робити такий цивілізаційний вибір – принаймні шляхом голосування.

Ще однією статичною причиною нашої «бездержавності» Липинський вважав «неусталеність раси». Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена. Мислитель вважав, що «єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили». Звідси «стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Тому «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків». На жаль, такі міркування не безпідставні. Нам і справді бракує здорового патріотизму. Бо інакше, як пояснити те, що багато українців ладні приймати т. зв. «культурні телепродукти», в яких маємо відверте збиткування над патріотизмом і які фактично сіють зневагу до українців.

В одній зі своїх публіцистичних робіт «Хам і Яфет» мислитель спеціально звертає увагу на «хамство» як прикмету українського суспільно-політичного життя. Він характеризує його таким чином: «Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине». Це вам нічого не нагадує? І чи не домінує, зокрема, це хамство в одному відомому телепродукті, який дивляться мільйони українців, сміючись із фактично хамських жартів?

Цікаво міркує Липинський, коли відзначає таку причину нашої «бездержавності», як емоційність. Він говорив про перевагу «в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю». «Надмірною чутливістю, – писав він, – при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо… Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні». Здається, додати нічого. Результати першого туру президентських виборів якраз і демонструють, який ми емоційний народ і що чимало виборців не дуже то розрізняють важливі речі від дрібниць.

Окрім причин статичних «бездержавності», Липинський ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї – «неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати».

Та попри жорсткий аналіз нашої «бездержавності», Липинський все ж вважав, що ми здатні її перебороти. Можливо, й так. Схоже, другий тур президентських виборів покаже, чи українці спроможні це зробити.