Геловін чи «Велесова ніч»? Українцям потрібно повертатися до власних традицій

Моє ставлення до свята «Геловін» пройшло крізь мої власні метаморфози та етапи становлення як українки.

Етап перший. У 90-тих, коли в нашу культуру масово увірвалися «відики» і касети з американськими фільмами, саме з них я дізналася про Хеловін. В ті сірі, дефіцитні, пострадянські часи мені сподобалося яскраве заморське свято, коли дітки переодягаються різними привидами чи монстриками і бігають від будинку до будинку по печивка і цукерки. Тоді в нас переодягання і веселощі можна було спостерігати хіба в садку на Ялинці, а так, щоб по вулицях бігали, по торгівельних центрах, чи в метро – то аж заздрісно стало, що в нас так не прийнято.

Етап другий. Пройшов час. Україна зазвучала по-українському, стала наповнюватися власними смислами і виявилося, що запозичених смислів у нас більше, ніж своїх. І стало помітно, що скоро ми вже так розчинимося в тих запозичених смислах, що існує реальна загроза втратити себе. Всюди англійська мова, назви, іноземна мода, магазини. Взяти хоча б останнє - прилавки крамниць. Потрапляючи за кордон, бачиш ті самі прилавки, ті самі товари, ті самі валентинки, ті самі Санта-клауси, ті самі брелоки з Ейфелевими вежами чи словом LOVE. Той самий одяг, ті самі бренди. Господи, а НАШЕ де? Немає ні там, ні тут. І на фоні оцього суцільного розчинення в однаковому їхньому - уже по-іншому глянула на їхній Хеловін. Нащо він нам? Не потрібен. Нам би своє щось.

Етап третій. Знову пройшло трохи часу і Україна постає на хвилі відродження. Українська мова, Різдво, Миколай замість дєдушкі, Криївки, фестивалі й виставки з автентичними штучками, історична пам’ять на події і СВОЇХ героїв призвели до того, що прийшло нове переосмислення й Хеловіну. Чи треба він Україні? Треба, але наш.

У християнську епоху цей день став називатися Днем усіх святих. Але й раніше, в дохристиянські часи в українців була в цей день традиція, набагато давніша, ніж Геловін – згадувати в родинному колі всіх померлих родичів, палити свічки, разом вечеряти і називалося це ВЕЛЕСОВА ніч, бо покровителем був Велес. Наші пращури вірили, що всі померлі в цей вечір приходять до нас на вечерю. В язичницькі часи померлих не боялися, тож палили свічку і ставили у віконці, щоб померлі родичі могли знайти дорогу додому і прийти на гостину. Душевно, правда?

Якщо відокремити з цього релігійний аспект (нехай кожна людина сама обирає, у що їй вірити: в Ісуса чи інших богів, не будемо про це сперечатися), а залишити тільки традицію, то вийде гарне УКРАЇНСЬКЕ свято. НАША традиція. В Америці Геловін, у нас Велесова ніч.

І запровадити в День усіх святих традиційні вечірні посиденьки, цю Велесову ніч по всій Україні. Щоб усі родини збиралися разом за столом за вечерею, щоб згадували історії сумні чи веселі, пов’язані з родичами, яких уже немає. Ці спогади і розповіді об’єднували б родину, зв’язували б невидимою ниточкою покоління прийдешні з пращурами. Переказувалися б якісь історії, родинні легенди. Запалювали б свічечку на вікні, як символ, що ми пам’ятаємо про своє коріння, родовід. До такого дня могли б і продавці сувенірів підтягнутися. Продавати декор в праукраїнському стилі чи давньоруському стилі: велесів, ідолів чи скіфських баб. Це ж наше мистецтво. Рідне. Прадавнє. Впізнаване. Вирізали б гарбузи і ставили в середину свічку. Нехай би американці малювали на своїх лицях страшні гримаски, а ми б у цей самий день мали свій стиль. ВЛАСНИЙ стиль цього свята. Така традиція привабила б і туристів, бо було б по-нашому, інакше, ніж у них.

А Міністерство культури мало б зробити маленьку, ну зовсім маленьку справу, написати всім журналістам на всі канали листа, у якому б розповіли про нашу традицію і попросили її знову запровадити, повернути українському народові. І показати по всіх каналах сюжети, як ми колись відзначали цей день і що тепер теж відзначатимемо. І попросити журналістів кілька років поспіль напередодні свята поширювати, пояснювати, пропагувати. Упевнена, це чудове свято, на наш лад, одразу приживеться. А продавці сувенірів чи декору самі підтягнуться, був би попит на власну традицію. Але цей попит на своє треба допомогти створити.

Агов, мінкульте, прокинься.