Диверсанти на міністерських посадах

Це не кіно. Його справді вбили. І його передсмертними словами було «Слава Україні!»

Що ви подумали, українці? Мабуть між обуренням, бажанням помсти, жалем, болем і гордістю промайнуло: «Ми переможемо, герою. Ми розбудуємо Україну, щоб була її слава, про яку ти вигукнув перед смертю!»…

Я мушу вас засмутити. Поки ви займаєтеся самонавіюванням «ми переможемо», поки повторюєте мантри «їхні смерті не будуть даремні» – у цей час міністерство освіти готує Україні поразку.

3 березня я з друзями-однодумцями пікетували МОН і мали нагоду поспілкуватися з міністерським начальством. Це був Всесвітній день письменника і ми з письменниками вирішили так відзначити наше професійне свято – піти до МОНу і висловити наш осуд їхнім антиукраїнським діям. Ми не згодні з усуненням Історії України. Ми не згодні з усуненням питань з української літератури – це все іспити на громадянство, які тепер не здають. Ми не згодні, щоб наші діти вчити московську літературу.

Як тільки ми подали заявку на пікет, мені подзвонили з СБУ:

– Пані Ларисо, запрошуємо на розмову.

А на другий день знову подзвонили:

– Пані Ларисо, це поліція, ми з приводу вашого пікету.

Розмови були кількохгодинні, де я обгрунтовувала необхідність пікету:

– Ми не можемо не піти, – казала я службам. – Ви ж ловите диверсантів? А що робити з диверсантами в міністерських кріслах?

Співробітники обох служб  змушені були слухати годинами мою лекцію про історію диверсійної роботи Міністерства освіти з 2015 по 2023 рік, бо саме стільки продовжується мій з МОНом «службовий роман», який почався за минулої влади і продовжується за теперішньої.

Розмови закінчилися тим, що 3 березня ми таки вийшли на пікетування МОНу. А СБУ і поліція нас охороняли від провокацій. Ми би не чинили безчинства, бо на акцію прийшли Шевченківські лауреати, професура, кандидати і доктори філологічних наук, кандидати і доктори історичних наук, науковці з окопів, які зараз на ротації, письменники і студенти-історики. Гарна публіка. Розумна, глибока, патріотична, інтелігентна. Цвіт нації.

До нас вийшло керівництво МОНу.

Ми спілкувалися з очільниками директоратів, наче перед нами були не люди-керівники освіти, а віртуальний помічник Яна.

Розмова засвідчила, яка ментальна прірва лежить між нами, нашим баченням України, україноцентричної освіти, як основи нашої Перемоги – і їхнє повне несприйняття такої моделі освіти.

Отож, поки московити убивають наших беззахисних полонених, а ми обурюємося, пишемо звернення, дописи і заклики до міжнародних спільнот, наше міністерство освіти у нас під носом:

1. Не збирається вилучати російську літературу з освітніх програм. Нагадаю, в сусідніх країнах московських письменників учні в школах не вчать. А ми вчимо літературу вбивць. І будемо вчити далі.
2. Міністерство не буде моніторити ситуацію з московською мовою в школах на уроках і на перервах. Воно вважає, що все йде по плану. Звідки взялася така армія зросійщених дітей переселенців, які не можуть до купи на уроках зліпити два українських слова – віртуальний помічник Яна не розуміє, про що мова.
3. Міністерство не буде моніторити ситуацію з мовою у вишах. Віртуальний помічник Яна вважає, що там усе ок. На питання, якщо все ок, чому тоді в Україні піднялася така хвиля збурення, коли Києво-Могилянська Академія оголосила правило не спілкуватися московською і на перервах у стінах академії – керівники МОНу голосом віртуального помічника Яни сказали «Слава ЗСУ». 
4. Міністерство не збирається будувати україноцентричну освіту в Україні – вони орієнтуються на англійську мову і європейський світогляд. Отже, якщо раніше в освіті орієнтувалися на московський світогляд, то й тепер на український орієнтуватися не збираються.
5. Міністерство не розбиралося і не працювало над кадровими та методологічними помилками, чому руками вчителів проводяться на окупованих територіях референдуми чи перехід цілими шкільними колективами на московські освітні програми. Голосом віртуального помічника Яни міністерські керОвніки кажуть, щоб ми не вигадували, таких учителів мізерний відсоток…

Коротше, дорогі мої українці. Ця збройна війна почалася тому, що ми спочатку програли освітній і культурний фронт. Та Міністерство освіти і далі робить усе, щоб ми його програвали. І не Шкарлет-міністр один там винен – він пішак у руках вищого керівництва і це керівництво уряд і його очільник Шмигаль. Та й Шмигаль теж не автономний. Над ним теж є керівництво – президент. Усі вони одна команда. І дії їхні узгоджені. Так, наш президент виголошує патріотичні промови, просить зброю, презентує Україну за кордоном і говорить про перемогу, а в тилу закладають руками освіти українську поразку. Ми програємо освітній фронт. Програємо, почуйте мене. І це цілеспрямована узгоджена політика.

Ви можете, дорогі українці, скільки завгодно промовляти мантри на честь загиблих героїв, що все в нас буде добре, що ми не забудемо тощо…

Забудете. Ми ж забули попередніх героїв УПА. Ми ж забули попередніх героїв 20-х років минулого століття. І цих забудемо. МОН уже робить усе, щоб ви забули. Його методи точнісінько такі, як більшовицького міністерства. І це ж було спрацювало. І знову спрацює.  Бо хіба ви якось із цим боретеся? «А що ми можемо»… Отож… Тому, готуйтеся забувати.

А чиновники тим часом гарно кричатимуть, вони навчилися: «Слава Україні! Героям слава! До перемоги! Ура!»