Арівідерчі, Висоцький, або Не варто брати у майбутнє ікони «русского міра»

Про битву між двома Володями – В’ятровичем і Висоцкім, тобто про шизофренічне бажання українського обивателя вирватися з лабетів руского міра і водночас творити собі кумирів із рускіх звьозд, писав ще Сосюра: «Довго, довго я був із собою в бою…/ Обсипалось і знов зеленіло в гаю,/ пролітали хвилини, як роки…/ Рвали душу мою два Володьки в бою;/ і обидва, як я, кароокі».

Думаю, люди, які так безмежно люблять Висоцкого, насправді люблять не його, а ту пору свого життя, коли цією музикою заслуховувалися. Молодість, навіть якщо вона минула в совку чи в злиденних 90-х, завжди викликає сентимент, і саме через це в 2018-му році все ще маємо силу-силенну людей, готових творити з московського барда ікону.

Сентимент – підступна емоція, але, на щастя, не визначальна. Наприклад, я маю сентимент до пива «Рогань», бо коли був студентом, пляшка коштувала 99 копійок, і траплялося, що в свою гуртожитську кімнату я заносив цілий ящик цього трунку. Любив я тоді це пиво і люблю про той час згадувати. Та це не означає, що я пив би таке пиво сьогодні. Тьху! Щось подібне у мене й з Висоцкім.

Навчаючись на початку двотисячних у військовому училищі, ми – чотирнадцятирічні безвусі хлопчаки – слухали Висоцкого, Сєктор Ґаза, Міхаіла Круґа і Любе. Чимало з тих пісень я й досі знаю напам’ять. Не йшлося про якийсь культ руского воїна чи блатного зека, усі ми були патріотично налаштовані й мріяли стати офіцерами української армії, просто навколо нас панував такий – рускій – культурний фон. Ми фанатіли від просякнутого кремлівським імперіалізмом серіалу «Спецназ», і уявляли себе командосами, хоча у той же час захоплювалися нашими однолітками, героями Крут.

Як би це точніше сформулювати? У нашій свідомості відбувалося певне заміщення: ми дивилися рускі серіали й слухали запоребрикову музику, але уявляли себе українськими воїнами. Просто через те, що українських підліткових серіалів про мучеництво, смерть і перемоги тоді не було. Слухали Висоцкого, намагалися копіювати його «хріпотцу», виводячи «ідьот ахота на валков», і уявляли себе тими вовками. Тільки через те, що Чубая і його повстанський альбом нам ніхто не ввімкнув, а по радіо таку музику не крутили. Не кажучи вже про те, що в задрипаному Мукачеві мало хто знав, що справжня, кайфова «хріпотца» належить Дженіс Джоплін.

У мене навіть вдома книжка текстів пісень Висоцкого є – ще з тих часів. Але я абсолютно байдужий до його постаті нині. Визнаю, талановитий був хлоп, але таких на світі чимало, і нема чого зациклюватися на ньому. Тому я не підтримую людей, які ліплять з нього бездарного виродка, але й не бачу сенсу тягти з собою цю застарілу музику (і постать) у майбутнє. Слід визнати: так, це було з нами, у той момент культурного безриб’я і цей рак здавався рибою, але все це лишилося в минулому.

Так само, як і Бродскій, цей – свого часу – кумир віршомазів, яким зачитувалися і захоплювалися. Не скажеш же, що він гівняний поет, але водночас читати його стіхі зараз, коли стала доступною безмежна світова література – якийсь скрєпний анахронізм.

Ми виросли з цього, як із замалого одягу. Так, ми його носили, і він навіть був незле скроєним, здавався тоді гарним і зручним, але нині його просто й без сентиментів треба викинути на смітник. Було – і добре, що минулося. Що з підземних переходів і гуртожитських коридорів майже зникли патлаті неформали, які під гітару завивають пісні «Арії» й інших ґрєбєнщикових.

Ми були змушені слухати й читати це, бо не мали вибору, бо жили в умовах колоніальної окупації культурного простору. Не мали доступу до світової культури, не знали мов, були неотесаними постсовками. Що поробиш, так було, минулого не змінити.

Зате змінити можна майбутнє, і брати в нього ікон руского міра я не збираюся.

Арівідерчі!