Чи готові українці щомісячно віддавати частину свого доходу на відбудову Донбасу?

Щоб не переповідати її, процитую за Deutsche Welle: «Фактична відмова від податку «є знаком успіху возз'єднання Німеччини», заявив міністр фінансів країни Олаф Шольц. Від сплати внеску звільнять приблизно 90 відсотків платників податків. 3,5 відсотка будуть, як і раніше, платити його в повному обсязі, ще 6,5 відсотка – частково, в залежності від їхнього доходу.

«Внесок солідарності» був особливим податком, запровадженим після возз'єднання Німеччини з метою відновлення нових федеральних земель (території колишньої НДР). Він становив 5,5 відсотка від корпоративного та прибуткового податку і лише в 2018 році приніс до німецького бюджету 18,9 мільярда євро».

Цікаво перечитувати цю новину в нашому контексті, думаючи про різноманітні мирні ініціативи й проєкти реінтеграції зруйнованого війною Донбасу під контроль Києва. Соціологічні опитування засвідчують, що більшість українців виступає за повернення окупованих територій в склад України. Придивімося до цього патріотичного пориву в світлі німецького досвіду об’єднання держави.

Варто нагадати, що станом на 1989 рік Східна Німеччина уже не була зруйнована війною, просто рівень її інфраструктури й промисловості на світлові роки відставав від капіталістичної Німеччини. Саме тому аж до 2021 року доводиться збирати десятки мільярдів дойчмарок і євро на те, щоб «зрівняти» рівень розвитку й життя в обох частинах країни.

Візьмімо також до уваги, що ці 32 роки капіталовкладень не забезпечили повного вирішення проблеми нерівності в розвитку двох частин Німеччини. До наших днів західний Бундес живе краще, гарніше й багатше, ніж східні реґіони. Найпечальніше, що поділ помітний не лише в рівні доходів, а й у політичних уподобаннях – кожні вибори фіксують лінію розділу між двома давно об’єднаними половинами Німеччини.

Українську ситуацію ускладнює і той факт, що нам не просто пропонують забрати частину окупованих територій (бо ж про Крим ніхто, навіть українська влада, вже й не затинається!) в склад держави, а ще й прийняти їх на російських умовах. Тобто визнати тамтешні політичні «еліти», не переслідувати терористів і вбивць, дати цим реґіонам право блокувати українську зовнішню політику, погодитися на особливе трактування історії (культ Пабєди, ґєорґієвскіє лєнти) й дозволити урядувати російською мовою. І за весь цей коктейль ще й заплатити з бюджету України, тобто нам з вами.

Цікаво, чи відбулося б об’єднання Німеччини, якби східні реґіони вимагали залишити Штазі, совєтські окупаційні війська, а своїх комуністичних босів штовхали б у об’єднаний уряд? І чим би закінчилося таке об’єднання?

Приклад німецького «внеску солідарності» показує, що об’єднання й реінтеґрація – це не тільки про гасла й патріотизм, а передусім про калькулятор і чітко прописані умови. І все одно це не гарантує ідеального результату навіть через тридцять років.

Наразі в нас ні грошей, ні калькулятора, ні розуміння необхідності чіткого формулювання умов такого об’єднання. Поки ми не підписали угоди й не піддалися на різноманітні «формули Штайнмаєра», всі нас годують обіцянками і запевняють, що відбудову Донбасу й майбутню стабілізацію реґіону оплатять Захід і Росія. Але насправді цей «медовий період» протриває від сили рік, після чого у світу знайдуться нагальніші проблеми в Ніґерії чи Гватемалі.

Тому цікаво би почути відповідь українців на питання: чи готові ви впродовж 32 років сплачувати своєрідний «податок на соборність» — 5,5% вашого доходу щомісячно на відбудову Донбасу?