Скасували недоторканність чи поставили під загрозу незалежність депутатів?

Достеменно невідомо, чому українці надавали аж такого вагомого значення депутатській недоторканності. На життя пересічного громадянина вона ніяк не впливала, а в разі потреби й наявності доказової бази парламент майже завжди давав згоду на притягнення народного обранця до відповідальності. Але після скасування недоторканності народні маси сколихнула хвиля радості – перемога!

373 – «за»

Рекордна цифра в 373 голоси «за» зняття депутатської недоторканності добре ілюструє суспільні настрої: народні обранці намагалися сподобатися електорату і виконати обіцянку, яка в Україні від різних посадовців і партій звучала роками. Депутати розуміли, що від цього голосування залежить їхнє політичне майбутнє, адже в разі голосування «проти» це стало б плямою на репутації.

Але чи справді депутатська недоторканість є найбільшою проблемою України? Чи впливає вона якось на повсякденне життя й добробут? Було б великим перебільшенням сказати, що депутати йшли у Верховну Раду саме за недоторканістю. Як правило, під куполом на Грушевського опинялися ті, яким і до обрання вдавалося виходити сухими з води, депутатський значок лише закріплював за ними статус і вплив.

Натомість депутатська недоторканість протягом новітньої історії України часто мала позитивний вплив на політичну ситуацію, ба навіть допомагала втримати українську незалежність. Наприклад, у 2013–14 роках, коли без депутатської недоторканності опозиційних депутатів Революція гідності могла бути задушеною в зародку.

Чим це небезпечно?

Ірраціональне бажання народу поквитатися з дискредитованими елітами шляхом скасування привілею у вигляді імунітету може мати сумні наслідки для української демократії. Тому рішення Верховної Ради, ентузіастично підтримане 373 голосами народних депутатів, я вважаю шкідливим і популістським.

По-перше, скасовувати депутатську недоторканість може й варто було, але тільки частково – залишаючи за народними обранцями імунітет на політичну діяльність (організацію мітингів і протестів, на які, наприклад, місцева влада не даватиме дозволу). І водночас дозволивши затримувати народного депутата на місці скоєння кримінального злочину.

По-друге, якщо вже йде мова про рівність перед законом, то варто було напрацювати загальне рішення про скасування недоторканності з усіх, у тому числі й президента.

По-третє, вперше в історії України ми опинилися в ситуації, коли у Верховній Раді є монобільшість, що підконтрольна президенту. Ще жоден президент не мав такої повноти влади, як має Володимир Зеленський. Добре, якщо його наміри конструктивні й позитивні, але що будемо робити в ситуації, якщо нова влада почне переслідувати опонентів та інакодумців, щоб утриматися в кріслах? Не забуваймо, що шлях до авторитаризму скрізь і завжди супроводжують вдавана турбота про народ і бажання «навести порядок».

По-четверте, обмеження депутатського імунітету робить народних обранців потенційно менш незалежними, адже тепер їх можна залякувати, порушувати проти них надумані чи сфальшовані кримінальні справи й шантажувати.

Тож скасування недоторканності, попри масове піднесення, залишає по собі гіркий і тривожний післясмак.