Українець – це не той, хто народився українцем, а той, чиї діти будуть українцями

Минулого тижня мені довелося з літературними виступами побувати у трьох турецьких містах: Анкарі, Анталії й Стамбулі. Цей тур, приурочений до Дня української писемності й мови, було організовано Посольством України в Турецькій республіці, Генеральним консульством України в Стамбулі та громадськими організаціями діаспори – Українською спілкою в Анкарі, «Українською родиною» в Анталії й Українським товариством у Стамбулі. Подорож Туреччиною і враження від спілкування з турецькою публікою я опишу пізніше, а в цьому тексті хочу поділитися кількома принагідними спостереженнями про життя українців у цій країні.

Отож, почну з найголовнішого: українці в Туреччині – це переважно українки. Демографічний склад нашої тамтешньої діаспори вкрай нерівномірний, і це зумовлено тим, що в цю країну переїжджають переважно жінки, що виходять заміж за турків. Офіційно мова йде про приблизно 35 тисяч українців у Туреччині, але насправді ця цифра може бути мінімум удвічі більшою, адже чимало людей, отримавши турецький паспорт, виходять з українського громадянства і їх «не видно» в статистиці. До речі, після отримання Україною безвізу престиж українського паспорта значно зріс – і нам дуже заздрять турки, яким досі для отримання візи потрібно пройти сім кіл пекла. Хай там як, але з огляду на це в змішаних сім’ях тепер турецький батько дуже схвально ставиться до ідеї, щоб дитина мала й українське громадянство.

Надзвичайно цікавою були й зустрічі з українською діаспорою, про яку я не підозрював – кримськими татарами. Але не тими, що народилися в Криму і виїхали з батьківщини після російської окупації. Річ у тім, що в Анкарі й Анталії на мої читання приходили представники кримськотатарського народу, які переселені в Туреччину понад 150 років тому, після російсько-турецької війни. Ці люди ніколи не бували в Україні, української (і російської теж) не знають, але відчувають свій зв’язок з нашою країною, тому й відвідують українські заходи. Таких кримських татарів у Туреччині понад два мільйони – і перед Україною ще постане питання, чи можна їх визнати нашою діаспорою. У кожному разі їхнє зацікавлення Україною й сентиментальний стосунок до Криму – дуже зворушливі.

Приємно було також побачити, що українська громада в Туреччині дуже згуртована й активна. Курси української для дітей, суботні школи, хори, класи малювання, спільне відзначення свят, представлення України на турецьких фестивалях, збір подарунків для дітей в Україні на свято Миколая, допомога й догляд за українцями, які прибувають у Туреччину на лікування – такими є будні українських організацій в цій країні.

Варто окремо згадати, що стимул для активності й створення цілої мережі українських організацій у Туреччині надав посол України Андрій Сибіга. До його призначення в цій країні зареєстрованою була тільки одна українська організація, тепер їх – 13. Місцеві українці захоплено називають пана посла «Енерджайзером» і людиною, що не знає слова ні. За свою подорож я наслухався стільки позитивних відгуків про роботу нашого посольства, про те, що наша діаспора протягом останніх кількох років нарешті відчула, що за її спиною стоїть рідна держава, аж не можу припинити дивуватися – погодьтеся, рідко коли від нашого співвітчизника почуєш добре слово про владу.

У кожній розмові виринали спогади про дві події, що кардинально змінили українську громаду Туреччини – війну з Росією і Томос. Саме після початку війни відбувся злам у свідомості не лише українців в Україні, а й серед діаспори: люди почали не просто ображатися, коли їх називали чи плутали з росіянами, а вирішили й самі щось зробити для України. Наприклад, віддати дітей у суботню школу – щоб знали українську мову. Бо українець – це не той, хто народився українцем, а той, чиї діти будуть українцями. Довелося мені зустріти й кількох людей, які в Україні були російськомовними, а українську вивчили вже в Туреччині, бо саме тут це набуло для них символічної ваги. Ну а про Томос турецькі українці говорять в такому ключі, ніби кожен із них сам особисто долучився до цього процесу і саме його (її) роль була вирішальною. Тобто – з гордістю.

P.S. Ясна річ, кожна людина в новому середовищі потроху набирає довколишніх рис характеру і звичок. Здається, турецькі українці від турків вирішили запозичити саме славнозвісну «східну» гостинність. Бо ми, українці, самі себе вважаємо гостинними, але до турків нам ще як до неба рачки. У певний момент я навіть занепокоївся, що погано чи хирляво виглядаю – аж так усі норовили мною заопікуватися чи нагодувати. І їм це вдавалося (смайлик).

Підсумовуючи, скажу коротко: було так добре, що хочеться повернутися!