Мова – це бронежилет нації

Дай, Боже, всім письменникам таких читачів.

Коли з одного інтерв’ю я дізналася, що він читає мої книжки, я заплакала… з вдячності. Бо думати про те, що він – молодий, повний життя і пристрасті – уже належить до когорти сучасних надлюдей, і одночасно уявляти, що відчуває його мама, ловлячи найменшу згадку про сина і його побратимів – мені дуже складно.

Він – це друг Калина, Святослав Паламар, заступник командира полку «Азов».

Моя уява занадто слабка, щоб уявити все те, що відбувається в теперішніх катакомбах і бункерах «Азовсталі» і там, де тепер перебуває частина захисників, які виконують наказ – вижити. А потім – жити і розповісти.

Я не можу тепер допомогти цим воїнам нічим, окрім беззастережної їм віри й материнської молитви.

Але чомусь уявляю мить, коли я пригорну друга Калину, як свого сина, із любові і вдячності, яких не передати словами.

Я вірю, що бронежилети нескореного духу і божої опіки вборонять їх у цій страшній віхолі.

А я тимчасом ще дужче припасую і затягну бронежилет свій – мову і слово. І хай це вам не видається занадто пафосним, але у випробувальні часи мова і слово таки стають бронежилетами нації.