Українське суспільство все ще вчиться жити і воювати одночасно

Зараз багато хто порівнює Ізюм і Бучу.

В місцевих пабліках пишуть про бучанські уроки, які треба вивчити, і помилки, які слід врахувати. Дехто навіть шукає винних навколо у таких масштабних жертвах серед цивільних.

Бучанська громада була окупована 36 днів, а Київська область – 38. Харківщину та Ізюм окупанти контролювали півроку. Шукати винних серед української влади в обох випадках, як мінімум, дивно.

Бо і тут, і там ми переживаємо досвід виживання в умовах терору вперше в житті. Тож об‘єктивно ніхто не був готовий до тих викликів, що маємо через агресивну війну росіян.

Кожен досвід індивідуальний. І кожен керівник, що не здав місто окупантам, робить все що може. І для захисту, і для відновлення інфраструктури, і для фіксації злочинів, і для поховань, і для відбудови.

Українське суспільство все ще вчиться жити і воювати одночасно. Бучі знадобилилося півроку, щоб поховати понад 400 убитих і закатованих. І ми все одно маємо сектор невпізнаних з Бучанського району на 76 могил.

Які висновки дійсно можемо зробити? Вивчити наш досвід. І ексгумації, і ідентифікації, і роботи з родинами загиблих, і психологічної допомоги – багато що ми робили інтуїтивно, шляхом спроб і помилок.

Варто підключити Міністерство цифрової трансформації України, щоб централізувати базу даних моргів, – це дуже допоможе поліції, слідству та місцевій владі.

Варто впровадити єдину систему номерації тіл, зрозумілу і поліції, і прокуратурі, і СБУ, і інституту, відповідальному за ДНК-експертизу. Таку, як, наприклад, існує у Франції.

Треба створювати польові морги та залучити сучасне обладнання для судмедекспертизи, яке дозволить точніше та швидше встановлювати причину загибелі тіл навіть через тривалий час після вбивства.

Світ готовий допомогти Україні з фіксацією злочинів росіян. Досвід Бучі може стати пілотною моделлю, адже тут працювали над ідентифікацією сотні людей з усієї України.